Минулого року ми відвідали Дземброню та твердо вирішили, що приїдемо туди ще раз. І цього разу самостійно.
По дорозі в Карпати ми не могли оминути своєю увагою деякі локації і не оминули))

Призначений на ранок виїзд відклався до середини дня: поки в одній машині доробляти “ліжник” (такий собі рундук, який зі складеними задніми сидіннями перетворюється в спальні місця), у другій виявили витікання палива. Добре, що це сталося ще до виїзду – проблема виявилася легко розв’язуваною, а автобазар недалеко)).
У зв’язку з тим, що деякі траси у нас ремонтуються (не перший і не другий рік))), просування ними іноді міцно сповільнюється. Ось і цього разу ми сповільнилися і за підсумком у намічену точку ми прибули близько другої години ночі.
Готель “Буржуа“, як і багато інших в Україні, зроблений з претензією на щось (складно вербалізуєме)). У двокімнатному номері на чотирьох одна з кімнат взагалі не має вікон, а в другій їх два, ванна кімната розміром з журнальний стіл, двері, які плутаються одна в одній))) В будь-якому разі, досить охайно і чисто.

Отже, ми приїхали для початку в Житомир. Там нас цікавив невеликий ведмежий притулок “Біла скеля” і “будиночок рибалки”, що набив оскому за останній рік в світі фотографів, але для інших цілком собі місце для відвідування.
Для початку ми вирішили поснідати. У готелі нам сказали, що за рогом є ресторан “Gulden“. Не в перший раз стикаємося з тим, що досить непогана кухня втрачається на тлі не маленьких цін і дуууже довгого обслуговування. Чекати сніданок півтори – дві години – це якось занадто..

Ведмежий притулок “Біла скеля” знаходиться в Березівці, у 15 кілометрах від Житомира. Гугломапап нас спочатку привела неправильно – з тильного боку притулку. Вхід виявився з боку траси, а на парковці можна залишити машину.

Притулок зовсім невеликий – на даний момент (червень 2020 року) тут містяться чотири ведмеді. У них прекрасні умови і догляд. Це зрозуміло як мінімум по тому, як ведмеді радо зустрічають доглядача.
На територію притулку вхід вільний, висить коробка для пожертвувань і інформаційний стенд.

Якщо ви замовите екскурсію, доглядач проведе вас навколо всіх вольєрів і розповість про кожного ведмедя і всякі цікаві історії з життя притулку. У нього ж можна придбати сувеніри.

Перед екскурсією ми пройшлися по території і довго міркували що з цим дивним “бурим” ведмедиком: він хворий або щось пішло не так..

А виявилося, що все “так” – і це таки бурий ведмідь. Точніше, ведмедиця на ім’я Чаду. Просто вона біла, як і всі тянь-шаньські бурі ведмеді)))) А її розмір і форма не карликові через хвороби, а зовсім природні і нормальні для цього підвиду ведмедів.
Я йшла трохи попереду екскурсії, щоб встигнути сфотографувати ведмедів. Тому я спостерігала зворушливу картину “Синочок визирає де там його улюблена людина”.

Клишоногий почув голос наглядача і визирав з-за каменів, перебігав з одного місця на інше, щоб побачити де ж цей голос. А коли побачив, підтюпцем побіг до дальнього кута вольєра – мабуть, там вони зазвичай спілкуються)))
Біля притулку є великий дитячий майданчик з деревами і лавками, а також альтанки, в яких можна посидіти з чашкою чаю зі “Сейко-хаус“.

Так і ми і зробили – на вулиці було неймовірно спекотно і вилазити під сонце не хотілося.

До будиночка рибалки ми збиралися ввечері. Крім того, довелося витратити ще якийсь час на невеликий ремонт однієї з машин.
Не знаю яким чином у деяких фотографів виходить зняти будиночок без людей.. Безперервно відбувається броунівський рух, навіть коли на початку містка стоїть штатив з спрямованим на будиночок фотоапаратом, тебе обходять, втискаючись в перила і йдуть спокійненько перед об’єктивом..

З цього приводу я зневірилася зробити знімки “як у всіх” і пішла шукати що б ще навколо сфотографувати.. і знайшла))

Треба сказати, що в цьому році якась біда з гугломапами – дуже багатьох заправок, які є на карті, немає в реальності і навпаки. В Житомирі ми з цим теж зіткнулися – та, що була вказана на карті, в реальності не існувала (причому, не іншої фірми, а зовсім – пусте місце), а проїжджаючи повз заправки, яка нам була потрібна, на мапі ми її не виявили.. Ці кола містом змусили нас повернутись досить пізно – близько десятої вечора. Заклад, в якому ми вранці довго снідали, виявився не цілодобовим, як нам сказали вранці.. Після нетривалого, але гучного обурення з приводу порядності і послідовності деяких людей, ми вирушили на пошуки їжі. Знайшли в пішій досяжності на мапі ще одне кафе, подзвонили, нам сказали, щоб ми приходили… Ми прийшли, а столиків немає, так як там якесь торжество і вочевидь не раптово почалося.. Наступний пункт програми був вже ближче до центру міста. Частина групи вирішила відправитися спати, а інші поїхали шукати гарячу їжу. Приїжджаємо, а столиків немає, хоча по телефону казали, що є.. Нам запропонували поїсти біля кафе на лавці.. Хм.. Вночі , на лавочці.. ні, дякую. За рогом цього гостинного місця ми знайшли ще одне кафе з великою кількістю столиків, набагато більшою розмаїтістю страв і більш приємними цінами))) Як приємно роздобути тарілку гарячого бульйону, коли ти за ним ганяєшся по всьому місту! Гарні, добрі люди в “Маріо”, дякую!)))

Вранці ми вирішили поснідати перед дорогою в тому ж “Gulden”, що було вкрай необачно з нашого боку.. Наївні романтики, ми думали, що буде хоча б не гірше, ніж вчора. Разом за дві години частину замовлення просто забули, хоча і записували, і перевіряли, чай принесли холодний і довго його носили туди-сюди, намагаючись зрозуміти залишити нам холодний разом з гарячим або що з ним робити.. Гаразд. Якось поїли, хоча й дорогувато за такі жарти вони беруть.

Сьогодні у нас планується насичений день і пора сайгачити далі за маршрутом.
Перша наша зупинка біля руїн замку князів Корецьких (замок князів Корецьких-Острозьких) в однойменному місті Корець (Рівненська область).

Сам замок у 1380 році побудував князь Федір Острозький. Хоча поселення на цьому місці існувало задовго до будівництва фортифікації. Отримавши у володіння Корець, сімейство Корецьких перебудувало замок. Від них замок перейшов у володіння спочатку князів Лещинських, а потім Чарторийських. Чарторийські перебудували замок ще раз у 1780 році після пожежі. За модою тих часів, замок перетворився на палац в стилі бароко. На жаль, у 1832 році замок знову згорів і після цього його вже ніхто не відновлював.

В черговий раз проїхавши неіснуючі на мапі заправки, ми почали шукати руїни замку. Наявні координати привели нас явно не туди. Але все виявилося зовсім не так сумно і вхід в замок швидко знайшовся.

На цей час гугломапа абсолютно правильно відображає дійсність: “руїни замку князів Корецьких”.

Треба сказати, що руїни дуже мальовничі.

З пагорба видно церкву святих Косми і Даміана (Кузьми і Дем’яна):

Але одна дрібниця псує всю красу – сліди перебування людей ((

^{На перший погляд, це квіти або гриби, але це слід з серветок..}

Довго в цьому місці робити нема чого – від сили хвилин тридцять. Їдемо далі. Дуже сильно розрекламована локація “Тунель кохання” в Клевані Рівненської області.

“Тунель кохання” – одна з найяскравіших ілюстрацій причини небажання фотографів позначати координати цікавих місць, які їм вдалося знайти. Я розумію, що масове паломництво туристів в це місце дає роботу парі десятків людей. Але те, на що перетворилося це місце, складно сприймати. Величезні натовпи людей, як наслідок, машину нікуди поставити вже на пристойній відстані від локації, все навколо загиджено туристичним сміттям, сморід від цього гниючого сміття. А в самому тунелі ще крутіше – натовп розтягнута на всі ці кілька кілометрів тунелю, навколо купи пляшок, серветок, залишків фотосесій (кульок, блискіток та іншої мішури). Швидше за все, для отримання еталонної світлини тунелю потрібно приїхати до світанку, прибрати кілька мішків сміття (а те, що залишиться затирати потім в редакторі) і не пускати нікого силами дружніх жайворонків поки не зробиш пару кадрів.

Побачивши всю цю радість, ми розвернулися на 180 градусів і пішли в протилежну сторону по рейках.

Так, там не суцільний тунель, але дуже мило і жодної людини! Я навіть не буду зловтішатися на тему стадного інстинкту)))

На мою суто особисту думку, витрачати час на це місце варто лише тим, кого не бентежать всі перераховані чинники і не лінь їхати заради цього досить далеко.

Наступний пункт цього захоплюючого і повного несподіванок дня – місце під назвою “Базальтові стовпи” біля села Базальтове. Спочатку нам трапився ще начебто робочий кар’єр – там стоїть техніка і вона здається робочою. Зручного спуску туди немає, базальтових кубиків і стовпів майже немає – ми вирішили ще в окрузі пошукати. І знайшли. Якщо в околицях туристичної локації рухатися туди, куди їде більшість, то в саме людне місце і потрапиш.

Цей кар’єр уже затоплений, відданий для відпочинку. Багато людей, кожен чимось своїм зайнятий – хтось прогулюється (як ми), у когось пікнік, хтось розстелив килимки і займається боротьбою.
Знайти еталонний вид (який імітує стовпи в Ісландії) у мене не вийшло, проте ми зробили дивовижні кадри з повітря!

Це було вперше, коли мені довелося перевірити “в полі” свій ковер для фотоапарата і новенький дощовик))) А все тому, що коли ми туди приїхали, пішов досить сильний дощ. Ми посиділи, почекали, зрозуміли, що треба йти і пішли в своїх коверах. Варто було нам залізти високо і далеко, як дощ припинився))) Але ковери перевірені – все працює відмінно!

Місце дуже миле і гарне, але чи варто їхати сюди спеціально, а не по дорозі заскочити – питання філософське.

Наступний пункт складного дня – Тараканівський форт. Чи не саме розрекламоване місце і я розумію чому. Туди досить складна дорога, поруч зовсім відсутній навіть натяк на інфраструктуру. А якщо туди їхати після дощу (як це було з нами), то потрібно везти з собою високі гумові чоботи в багажнику машини з підвищеною прохідністю (як мінімум, міцний седан ну або кросовер). Хоча якщо туди таки дістатися, то зусилля того варті))
Для початку, пошуки входу. Сумна, але стандартна ситуація “ти ж самостійний турист без гіда – ось сам і побігай по лісах у пошуках пам’ятки”. Ми навіть дрона підняли, щоб пошукати форт.. Трохи покружлявши по розмоклому лісі, ми натрапили на людей і дізналися, що два стовпчики, які стирчать на дорозі – це вхід в форт, а є ще якась об’їзна дорога, але там тільки на такій машині , як у нас (на мою думку, це виявилося перебільшенням, але острах розмоклої лісової дороги зрозуміти можна).

Отже, “вхід до форту” зі стовпчиками ми вирішили промацати пішки, а решта поїхали перевіряти “жахливу дорогу навколо форту”. Є галявина, на якій можна залишити машину, щоб піти пішки. У форт можна потрапити ще й з боку “жахливою дороги”.

Спочатку довго топаєш по галереї, абсолютно не схожій на світлини з інтернету і не можеш зрозуміти що не так. Хоча атмосфера навколо, м’яко кажучи, дивна – джунглі (борщівник замість ліан, але ліани у вигляді дикого винограду теж присутні)))), повітря дуже вологе (через дощ, який пройшов напередодні, але штрихи в картину додає))), навколо величезна будова з порожніми, входами в нікуди, які віють холодом та вогкістю..

Поки ми йшли по цій галереї, інші об’їхали навколо і нічого не знайшли. Зустрілися ми на вершині земляного валу, що оточує форт.

Вирішили ще раз пройтися і потім по приїзду шукати інформацію про те, що ми не так зробили. Поки йшли, хтось вирішив залізти в одну з дірок.. а там коридор. Вирішили пройтися по ньому – він довгий і темний. Спочатку ми вирішили, що вийдемо десь з іншого боку в такій же дірі. А виявилося, що ми вийшли всередині форту. І ось там вся краса! Якби часом не залізли в дірку, не знайшли б прохід у внутрішню частину форту.

Те, що напередодні пройшов дощ, додало атмосферності нашій прогулянці – легка димка в густих зелених заростях посеред високих старовинних стін створила враження загубленого в джунглях старовинного міста..

На превеликий жаль, у нас було не так багато часу на форт – якби ми знали як він нас вразить, то пожертвували б як мінімум “Тунелем кохання”.

Для того, щоб наступного дня вранці потрапити на Карпатський трамвайчик, ми вирішили переночувати ближче до нього. А це означає, що нам ще досить далеко потрібно було їхати. За підсумком ми приїхали в Долину близько третьої години ночі. Долина – зовсім маленький місто і готелів в ньому не так вже й багато)) “Князь Олег” – дуже миле місце, з гарним сервісом і досить приємними номерами.

Завтра нас чекають нові пригоди, а поки – недовгий відпочинок.

Друга частина подорожі.
Третя частина подорожі.