Млини Об'єкти Спецпроекти

Млин у Пугачівці – маленький детектив

28 Травня, 2021

Тип: Архітектурний об'єкт       Вид: Історичний (Не діючий)

Країна: Україна     Область: Київська область     Населений пункт: Пугачівка

Координати: 49.721478, 30.318554     Доступність: Доступно для відвідувань, Гарна дорога, Аварійний стан


В одній з наших подорожей ми вирішили проїхати старими млинами, інформацію щодо яких на той час вдалося знайти в мережі. На жаль, щодо багатьох з них без роботи в архіві нічого знайти не вийшло. І так поки вони не описані й лежать. І ось одного разу мені в фейсбуці прийшло повідомлення:
Привіт!
Випадково натрапила на ваш сайт.
Було дуже цікаво подорожувати з вами Україною у пошуках водяних млинів.
У четвертій частині ви засмутилися, що в інтернеті мало інформації, та й та має розбіжності, про млин у Пугачівці, і обіцяли читачам пошукати ще інформацію.
Дозвольте допомогти…
Я одна із нащадків власника млина, як і решти майна у Пугачівці і сусідніх селах.
Млин дійсно був збудований у 80-х роках 19 століття. А добудований і переобладнаний вже у 1909. Мій прадід був дуже прогресивною людиною, намагався допомагати селянам, а тому закуповував у Германії електродвигуни та інші приладдя. Перед революцією навіть придбав електромолотарку. Після революції все відібрали більшовики…
Пам’ятаю, у 1984 чи 85 році мені казав завфемою (ми в Пугачівці канікули проводили), що прадідова молотарка досі працює без єдиного ремонту.
Отже, млин працював на всі села, борошно возили навіть через ліс за річкою на залізничну станцію Сухоліси. Але мости витримували лише вози, тож для машин насипали греблю (кар’єр був прямо в лісі, там взагалі пісок, глина, каміння і навіть торф є).
А під час війни в офісну будівлю потрапила бомба. Треба сказати, що, за згадками старших, сама офісна будівля була зсередини дуже гарна.
Після війни млин знову відновив роботу на колгосп, але розбиту будівлю вже ніхто не відновлював. Працював сам млин з жорнами і складська прибудова. Треба сказати, що річка тоді була набагато ширша. А нижче млина за течією був чудовий піщаний пляж і мілина для дітвори.
Отже, існує знову ж таки хибна інформація, що млин працював до 90-х років, таким чином звинувачуючи прихід незалежності України у розвалі всього. Насправді ж млин перестав працювати Ще 1979-80 року. Лише склад ще якось використовувався…
Доречі, на вашому фото видно залишки цифр дати “1909” – над ними завжди було лелече гніздо.
І, доречі, вам потрібно було ще заїхати поруч на розкопки старовинного городища 11-12 століття між Пугачівкою і Островом. За попередньою версією, це початок Пугачівки.

Сподіваюся, що була вам корисною.
Удачі вам!

Я дуже вдячна за такі листи та повідомлення! Мені приємно, що нашими матеріалами цікавляться, читають і обговорюють. Але такою скромною інформацією я не задовольнилася – для статті замало. Я полізла для початку подивитися хто володів цими землями і побудував млин. Все, що мені вдалося з наскоку дізнатися – що “млин був побудований у 1909 році графинею Браницькою”. Це явно не схоже на “прадіда”.. Тому я про це написала у зворотньому повідомленні. І запитала хто ж той “прадід”, який “все це побудував”. Ось відповідь:
Так, пишуть, що будувала Браніцька. При ній було збудовано цілу мережу млинів на Росі. Родині Браніцьких і Потоцьких належало мало не пів України правобережної. Але на місцях по селех були свої господарі, фактично, як орендарі, хоча були власниками землі задовго до того, як Катерина подарувала ті землі Олександрі Браницькій.
Відповіді на своє питання я так і не отримала.. Ок, гугл, розкажи мені хто був орендарем цього млина в той час)))
Ось тут вийшло багато цікавого. Для початку Катерина ІІ нікому ці землі не дарувала, бо вони їй не належали. Ну і не Олександрі Браницької вони були подаровані:
В 1774 р. Сейм Польщі ввідав Білу Церкву з навколишніми територіями у володіння королю Станиславу-Августу Понятовському, а той подарував її у вічне володіння К. Браницькому з усім Білоцерківським староством (134 села й міста Біла Церква й Ставище). З тих пір ця місцевість не виходила з власності роду Браницьких. (Жам О.М., завідувач науково-дослідного відділу «Музей хліба» Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Історіографічний аналіз джерел про борошномельне виробництво в маєтках польського шляхетського роду графів Браницьких)
Пошук у вікіпедії дає ті ж результати, якщо не заглиблюватися в дрібні подробиці (докладний опис багатої та бурхливої біографії наразі не прояснює початкове питання зі скромними млинком і селом):
У 1774 році Білу Церкву в вічне володіння отримав Станіслав Август Понятовський, король Польський. Але вже 14 грудня того ж року він передав Білу Церкву Франциску Ксаверію Браницькому, великому коронному гетьману за пропозицією імператриці Катерини ІІ. За придушення хвилі селянсько-козацьких повстань – Коліївщини.


Ксаверій Петрович Браницький, 1818 рік.

Після другого поділу Речі Посполитої, що стався e 1793-му році, коли всі його великі маєтки відійшли до Росії, склав із себе звання гетьмана і перейшов на російську службу. Тут йому був наданий чин генерал-аншефа, але він не залишився жити при дворі і поїхав в свій маєток Білу Церкву, де, вийшовши 2 листопада 1798 року у відставку з перейменуванням в генерали від інфантерії, доживав свій вік далеко від двору, займаючись вихованням дітей і своїм великим господарством.1
Тобто землі ці у володіння Браницькі отримали від короля Речі Посполитої у 1774 році. Так, за протекцією Катерини ІІ.
Мені вдалося знайти кілька робіт з історії цих місць, а по ним і архівні записи того часу, але вони анітрохи не прояснили картину з млином, її орендарями і таємничим чоловіком, який усе там побудував.
Вже згаданий Жам А.Н., пише по шуканого питання:
У селищі Пугачівка у графині був дерев’яний водяний вальцьовий млини, який орендував Іось Лев [11, с.183-184]. З архівних документів відомо, що 8 вересня 1888 року цей млин повністю згорів від підпалу, вчиненого невідомими особами. Пожежею було завдано збитків власниці млина М. Є. Браницької і орендарю Іосю Льву. Зокрема, згоріло зерно орендаря і млинарів на суму 20 тис. руб. [29, л. 148]. За кілька років економія побудувала в селі новий кам’яний млин замість згорілого дерев’яного.

За кілька десятків років власність М. Є. Браницької в Васильківському повіті поповнилася ще на сім водяних млинів в селах Пилипчі, Трушки, Глибочка, Шамраївка, Пугачівка, Фурси (2 млини). Млини в селах Городище, Острів розширили виробництво. З цих млинів тільки один не був в оренді – водянаий вальцьовий млини у селищі Пугачівка. На ньому працювало 16 робітників, щорічно вироблялося 142 800 пуд. різної муки на суму 132 840 руб. [4, с.57]. Відсутність орендарів пов’язувалася з пожежею, яка знищила попереднє приміщення млина в 1888 р.

Заразом: був орендарем млина, який нас цікавить Іось Лев, але з 1888 року млин не здавалася в оренду.
В кінці документа є список джерел, на які посилається автор:
[11, с.183-184] – Мозковий В.Г. Збірник відомостей по Київській губернії і адреса-календар на 1887 рік. – К., 1887. – 340 с.

На сайті Бірюковської сільській ради з цього приводу написано наступне:
в 1790 р. польський сейм віддав Білоцерківське староство 115 сіл, міст, хуторів з 37455 кріпаками магнатові Ксаверію Браницькому. Після скасування кріпосного права 1861 році граф Браницький здав Бирюківські землі у оренду Станіславу Косацькому. Його економія існувала аж до 1918 року.
Хто цей Станіслав Косацький я знайти не змогла. Як і джерела цієї інформації.
Є ще один матеріал з цього питання: Н.Й.Романюк Роль підприємництва в розвитку аграрного сектору економіки правобережної України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) Український історичний журнал. – 2013. – №3
Ось що там є з цього приводу:
Станом на 1913 р. графи Браницькі, володіючи великими земельними масивами, мали у власності 7 цукрових, 2 винокурних заводи та 8 парових млинів у Київській і Подільській ґуберніях. Так, М.Браницька володіла 4 цукровими заводами у селах Кожанка, Саливонки, Руда Васильківського повіту, Вербівка Звенигородського повіту, 2 винокурно-ректифікаційними заводами у Трилісах Васильківського повіту, Софіївці Черкаського повіту та 5 паровими млинами у Білій Церкві, селах Фурси, Пугачовка, Щербаки, Трушки Васильківського повіту (3 млини здавала в оренду)[10]
10 – Фабрично-заводские предприятия Российской империи: Обработка питательных продуктов. – №789–792 (Д), 1584, 4424, 4426, 4432, 7671, 7682, 7696, 7706, 7710, 7730 (Д).

У мережі можна знайти два варіанти «Фабрично-заводские предприятия Российской империи» 1909 року і 1893 року. Видання 1893 року не має ніякого відношення до шуканого питання. А у першому (1909 року) я не знайшла нічого спільного з перерахованими в переліку джерелами:

Зміст:

Про млини інформація тільки в розділі Д 1 – 2554, номерів 7682, 7696, 7706, 7710, 7730 (Д) просто не існує, а решта посилання не містять потрібної інформації:

Все, що можна знайти щодо необхідного млина (№ 669 Д):

Можливо, вказаний Бялін Г. Я. був орендарем – власник вказано окремим пунктом.
За підсумком без реальних розкопок в архівах зрозуміти хто там що орендував і коли у мене не вийшло, бо відомості суперечливі, як і з’ясувати «реальних історичних господарів» цього місця. Але знайшлося багато цікавого про це місце.
Трохи давньої історії, знайденої в процесі розкопок інтернету:
Вікіпедія, як і багато інших джерел, кажуть , що село було засноване у 1765 році. Окрім того, народна етимологія пов’язує назву і походження назви населеного пункту з О. І. Пугачова: “ Колись в давнину в урочищі «Старі Сухоліси» була фортеця, в якій було військо на чолі з Пугачовим. Після закінчення боїв Пугачов з частиною війська виїхав, а деякі залишилися тут жити. Цих людей називали пугачами і це поселення стало називатися Пугачівка.
Роки життя сходяться: Омелян Іванович Пугачов (1742 – 10 (21) січня 1775 р.)

І в листі, і в історії про створення Пугачівки згадується «старе городище». Можливо, мова про «Старі Сухолісі». А може й про якесь інше селище.
Історія села Сухоліси: офіційна і неофіційна версії:
Спочатку село Сухоліси було розташоване на лівому березі річки Рось і простягалося від Молодецьких лук попід річкою аж до села Острів. Дворів було дуже мало.Не раз доводилося боротися проти різних кочових племен ,про що свідчать укріплення на березі та земляний вал ,прозваний в народі Зміїним. В зв`язку з тим, що під час розливу річки Рось луки всі заливалися водою і це приносило неабияку шкоду господарству,а поля знаходилися аж за три кілометри від села, на другому боці лісу, то жителі Сухоліс були переселені приблизно в 1852-1853 рр поміщиками на нове місце. Назва Сухоліси збереглася. В літописах відомо з 1740р.

Це була офіційна версія. Літні мешканці ж розповідають досить-таки цікаву, загадкову, навіть похмуру історію виникнення села.
Отже, неофіційна версія:
З давніх-давен села, які були розташовані поміж лісом та річкою вважалися «нечистими». Кажуть, що в давні часи, на зорі християнства, в такі села були заслані представники старого язичницького культу: знахарі, волхви, відьми… Висилали їх на порожнє місце подалі від добропорядних християн, або вони селилися вже в обжитих місцях близьких для них, наприклад у язичницьких капищ – невідомо. Розповідають, що Сухоліси відносяться саме до такого типу села. Християнське духовенство всіма силами намагалося викоренити це явище. Все населення древніх Сухоліс було хрещеним, в селі збудували церкву. Але близьке розташування річки та лісу, на думку священиків, шкідливо впливало на їх паству (за легендами в річці Рось в ті давні часи була купа русалок і водяних, а в Сухоліському лісі – мавок і лісовиків і ще хто знає якої «нечисті», яка шкідливо впливала на місцевих селян) .Таким чином, саме священнослужителями було прийнято рішення перенести село в більш безпечне місце. Так і зробили. До речі, назва «Сухоліси» пішла від словосполучення «сухий ліс» (пише вікіпедія), мовляв, у нас немає боліт. А якщо вірити місцевим оповідкам, то колись у давнину місцеві відуни могли своїми заклинаннями відвернути (або викликати) від своїх полів дощ. Коли навколо йшли зливні дощі і урожай гинув і гнив на полях, над полями сухолян світило ясне сонечко і дозрівали хліби.
Городище
У 1240 році хан Батий пограбував і поневолив населення всієї правобережної України, в тому числі і населення Сухоліс (ця версія припускає, що село вже тоді тут було, але звідки така інформація або як її підтвердити – не знаю.) Ця інформація повторюється на багатьох ресурсах. Зміїні вали були побудовані ще за часів Київської Русі і якесь поселення тут точно було, але яке – це тема для окремого розслідування. У 1363 р татаро-монголи були вигнані з країни. У 1570 р Сухоліси захопили польські магнати. Неодноразово населення підтримувало повстання проти польських загарбників. Під час боротьби українського народу проти польської шляхти у 1596 р Северин Наливайко переправлявся через річку Рось і Сухоліси. Він йшов в місто Біла Церква для з’єднання з Матвієм Шаулой і Лободою, щоб спільно виступити проти польських військ пана Жолкевського. («Северин Наливайко» твір Івана Ле) У 1790 році все Білоцерківське староство разом з Сухолісами було подаровано польським королем Станіславом Понятовським в спадкове володіння коронному гетьману Ксаверію Браницькому. Неподалік від городища знаходиться так званий млин графині Браницької. Є така легенда: козаки побудували під річкою Рось підземний лаз. Можливо, для того щоб непомітно для ворога несподівано можна було з’являтися то на одному, то на іншому березі річки, можливо щоб в разі небезпеки можна було надійно сховатися. А коли покидали ці місця, козацький скарбничий – старий та мудрий козак-характерник, сховав в тому лазі козацьку казну. Незліченні скарби були в тій скарбниці: срібна зброя, дорогоцінне каміння, золоті дукати… Склали то добро козаки в човен і поставили в підземному лазі під річкою і входи-виходи землею замаскували. А старий козак-скарбничий ще й заговорив той лаз закляттям: мовляв дасться зачарована козацька скарбниця тільки в руки справжньому козакові -патріотові своєї неньки – України, який забожиться найстрашнішою клятвою витратити все добро на благо рідного краю… До сих пір скарби так і лежать під річкою. Чи не дочекалися ще вони справжнього козака…
Ще існує багато такого типу легенд і народних оповідань, на які, як метелики на вогонь, злітаються різноманітні «шукачі скарбів». На жаль, вони приносять тільки шкоду – страждають залишки городища і легендарного Зміїного вала.
2
Ще про це городище:
Овальний в плані (площа 0,95 га) майданчик поселення обнесений валом (висотою 2-2,5 м) і ровом. Культурний шар слабо насичений уламками давньоруської гончарної кераміки. На південний схід від городища вздовж берега річки розташоване відкрите селище з матеріалами кінця XI-XIII ст.
На північній околиці села Чепиліївка, на мисі, городище з двох укріплених частин. Перша займає край мису. Овальний в плані (площа 0,13 га) майданчик обнесений по периметру валом, а з напільної (південної) сторони ще двома валами і ровами. Можливо, потрійна лінія укріплень обрамляла весь майданчик. З півдня до першого укріплення примикає другий майданчик (площа 0,3 га), майже повністю знищений кар’єром. Його також захищав підковоподібний вал. Культурний шар містить рідкісні уламки давньоруської (XII-XIII ст.) гончарної кераміки, кістки тварин.
3
Джерело даних не вказано, на жаль.
Ще одне близьке місце, історія якого тісно пов’язана з Пугачівкою – село Бірюки.
На сайті Бірюківської сільської ради є такий текст: « На мальовничих схилах правого берега річки Рось, притоки Дніпра в 15 км. на південний схід від Білої Церкви, утопаючи в вишневих садах, розкинулись невеликі, але красиві села Бирюки та Пугачівка. З півдня, заходу і півночі Бирюки межують з селами Білоцерківського району: Поправкою, Томилівкою, Чепеліївкою та Сухолісами. З сходу, як одне нерозривне ціле до Бирюків прилягає село Пугачівка, яке з 1953 року входить до Бирюківської сільської ради.»
Про походження села в книзі «Сказание о населенных местностях Киевской губернии», надрукованого видавництвом Києво-Печерської лаври в 1864 році, Л. Похилевич дає таку історичну довідку:
«Бірюки – татарське слово, що позначає вовка. Назва села наводить на припущення про заснування цього села в період татарського панування. У літописах під 1125 роком згадка про з’єднання половців при Бірючі і Броні, але не розслідувано чи можна Бірюч і Бірюки визнавати за назву однієї місцевості ».
І ще трохи про близьких сусідів по історії:
Зараз, коли пройшли століття, важко встановити час виникнення села. Одне лише можна з впевненістю сказати, історія Бирюків сягає сивого минулого.
На місці теперішнього села в різні часи було чимале поселення очевидно міського типу, що вказує на знаходження на цьому місті давнього городища (городище — невелике місто). Свідченням про городище Бирюче, про яке згадує літописець, є на берегах Росі та в городах рештки цеглин, черепків та різних речей домашнього вжитку, а також монети княжих часів, які досить часто виорюються або знаходяться внаслідок руйнування берегів річкою Рось.
На території села в давні часи водились дикі бики, тури, рештки яких знайдено в кручі над Россю. Туровий ріг довжиною більше метра, на якому помітні сліди обробки його людиною, довгий час зберігався в школі. Про те, що тут колись було значне поселення, а можливо й монастир, свідчать різні речі побутового та церковного вжитку, вириті при копанні канав та оранці, зокрема посуд, величезний залізний замок вагою кілька кілограмів, давні монети і навіть срібні зливки та багато інших речей.
4

Історія цих місць дуже яскрава і цікава, по ній можна зняти/написати не один гостросюжетний фільм/роман або що-небудь ще. Можливо, десь є дослідження цих місць більш цілісні й докладні. І можливо навіть я на них коли-небудь натраплю. Але на цей час обмежуся описаним.

ТЕГИ
ПОВ‘ЯЗАНІ ПОСТИ

ЗАЛИШИТИ ВІДГУК

Ольга Дзюба
Харків, Україна

Добридень! Мене звуть Ольга, рада знайомству! У цьому блозі я розповідаю про наші подорожі красивими і незвичайними місцями України і не тільки. Ну і історії цих місць. Я щиро вважаю, що у будь-якому місці можна знайти щось цікаве - для цього потрібно лише дивитися під різними кутами на навколишній світ)))
Докладніше

Архіви