Заповідники Наші подорожі Спецпроекти Експедиції

Третя південна експедиція. Частина перша – невизначена.

29 Грудня, 2020

А знаєте який найскладніше питання в плануванні подорожі? “Як спланувати все так, щоб якщо щось піде не так, то все одно все вийшло так, як хотілося?” Ну або з мінімальними втратами.
Так от: ще на стадії планування ми вирішили спробувати таки потрапити на Бірючий острів, який нам не скорився минулого року))) На превеликий жаль виявилося, цього року там не приймають відвідувачів. І знову він нам не підкорився.. Вирішили спробувати замість Бірючого острова потрапити на “сафарі” в Асканію-Нова. У них є сайт, але ступінь достовірності інформації невизначена. Наші знайомі нещодавно там були і добре провели час на “сафарі”. Тому ми вирішили їм зателефонувати і дізнатися – проводять вони зараз “сафарі” чи ні. Це виявилося складним завданням… У той момент, коли терпіння вичерпалося від невизначеності, вирішили перепланувати замість Асканії-Нова і Бірючого острова Обіточну косу. І що? Правильно. Саме в цей момент ми додзвонилися до Асканії-Нова. Вони нам сказали, що “сафарі” зараз проводять, але є одне “але” – нічого не змінилося в Датському королівстві і забронювати заздалегідь собі час і місця неможливо. Ну й добре – поїдемо і спробуємо (адже один раз вже вийшло)))
У процесі підготовки ентропія підвищилася, коли учасники не змогли вибрати одну з двох наклейок))) Вирішили залишити обидві))

Ми не стали намагатися встигнути з Харкова день в день потрапити в Асканію Нова. Натомість вирішили переночувати на Арабатській стрілці в вже відомому нам кемпінгу Чайка-3 і вранці спокійно приїхати і зайняти себе містечко, посидіти годинку-другу у виснажливій спеці і дістатися до тварин.. Вражаюча перспектива (крім ночівлі на березі моря), але що поробиш)))

По дорозі зупинилися поїсти в комплексі “Буржуй“.

Все там добре – дерев’яні альтанки у затінку, тиша і спокій, але кухня дуже середня. До Арабатської стрілки ми дісталися без пригод)) Але нас чекав неприємний сюрприз на місці – уподобаний нами кемпінг більше не існував. Якісь місцеві робітники нам розповіли щось невиразне про причини закриття кемпінгу. Сильно вникати ми не стали – нам потрібно було знайти місце для ночівлі. Довелося трохи покружляти по околицях, щоб дістатися до сусіднього кемпінгу. А там все забито наглухо, але пару місць в самому кутку ми знайшли. На жаль – не на береговій лінії, але це краще, ніж зовсім нічого (на превеликий жаль, в тих місцях не вийде просто заплатити туристичний збір і поставити намет на березі в місці, що сподобалося – тому і доводиться шукати кемпінги).
Поставили табір, поїли, випили чай і лягли спати. Вночі піднявся сильний вітер і стало добре і не так жарко! До великої нашої радості наш новий намет Terra Incognita Ksena 3 Alu витримав нічний азовський вітер з гідністю, як нам і рекламували. Одне замкнуте коло розірване!
Після сніданку ми вирушили в бік Асканії Нова, але по дорозі заїхали до солоного озера за відром смачної рожевої солі. На мою думку крім купівлі солі, робити там більше нічого – є більш малолюдні і гарні місця з солоною водою))
Як нам і сказали, ми приїхали до 13.00. І дізналися, що сафарі скасовано через спекотну погоду. Це було вкрай сумно і неприємно. Нічого не вдієш – пішли хоч трохи прогулятися зоопарком. Але не всі – ми вирішили, що з собакою до тварин йти не варто і один з нас побрів в дендропарк. Ну не сидіти ж у машині на такій спеці.

Пройшлися, трохи поспілкувалися з тваринами і побрели назад. Виявилося, що нашого друга з собакою вигнали з дендропарку, хоча ніяких заборонних знаків немає. “А раптом хтось злякається” (С). Якось в Асканії Нова дивацтва рік від року міцніють, а шкода.
Вирішили ми піти перекусити в найближчому і єдиному побаченому закладі “Канна”. На вибір пюре з відбивною або пюре з відбивною і салат. Краса ж? І ніяких проблем з невизначеністю!)))

Можна сказати, що основною метою цієї експедиції була розвідка Кінбурнської коси на предмет рожевих озер і пеліканів. Вирушати в піски в середині дня з перспективою блукати вночі по пустелі – ми не зважилися. Тому ми вирушили ночувати в улюблене місце в Каховці – готель “Приват” з рестораном “Вечорниці“.

До величезної нашої радості за обіцянку добре себе вести нас пустили разом з собакою і в готель і в ресторан. Дякуємо, добрі люди!

Ми б із задоволенням поснідали там же, але настільки рано “Вечорниці” не відчиняються і ми взяли сніданок з собою. А вранці розігріли все в мікрохвильовці на кухоньці готелю і поспішили в дорогу.

По дорозі до Геройського ми вирішили заїхати на Аджигольський маяк. Як виявилося, таким чином ми дуже скоротили час доїзду, хоча і зробили гак. Мабуть, Геройське назвала так мудра людина – щоб туди доїхати, потрібно мати міцні і загартовані нерви і підвіску. Не кожен піде на таке)))
А маяк знайшовся досить легко. Подивитися на нього можна з берега, або якимось чином домовитися про доставку вас до самого маяка на човні. Начебто цей процес навіть якось організовано, але я не знайшла точної інформації.

По ходу п’єси спробували з’ясувати у місцевих жителів як би нам побачити пеліканів, з якими ніби як у них ціла війна. У ЗМІ знайшлося чимало статей на тему того, що місцеві жителі знищують пеліканів, хоча вони і занесені до Червоної книги, через те, що пелікани “їдять їх рибу”. На превеликий жаль, нам ніхто не відповів де шукати птахів..
Доїхавши до Геройського, ми зайшли випити чаю і з’їсти морозиво в уже відоме нам містечко .

І поїхали для початку до рожевих озер. Дорогу ми знайшли не відразу, вірність дороги визначали по зустрічним екскурсійним позашляховикам і один раз піднімали дрон, щоб визначити напрямок.

На місці облазили і обнюхали два рожевих озера під палючими променями полуденного сонця.

Крім гори солі, виявилися іржаві залишки насосів і маленький навіс.

Цей навіс – єдине тіньоутворююча споруда у цьому місці.
Проте купа дивовижної і дуже милої рослинності навколо.

На превеликий жаль, цього року Кінбурн-кемп не відкрився і ми вирішили поїхати до Рекреаційного пункту №3 “Римбовскій”.

Дорога туди не найпростіша. У побудові маршруту ми відштовхувалися від гугломапи і своїх орієнтирів з минулого року. Щороку дороги змінюються – з’являються паралельні розбитим або нові у зв’язку зі зміною меж озер. Як надалі виявилося, найпростіші дороги – вздовж північного узбережжя коси. Але частина шляху в будь-якому випадку буде по центру і півдню, якщо ви рухаєтеся не до краю коси. Місцями тут дуже глибокий пісок і великі перепади (в 3-7 метрів) висоти. У такій ямі дуже легко сісти і потрібно бути дуже акуратними. Та й взагалі на Кінбурнській косі складні і небезпечні дороги (ну або напрямки))))
Приїхали ми в середині дня в кемпінг, знайшли головних і стали шукати собі місце для стоянки. Вибір в результаті залишився між стоянкою в сосновому лісі далеко від моря і по сусідству з дитячим табором і стоянкою на кромці пляжу без тіні від дерев (всі купки дерев на пляжі виявилися вже зайняті). Ми довго блукали туди-сюди і вирішували. В результаті визначилися, що нам в сосновому лісі дуже душно і пішли ставити табір на березі. Керівництво табору нас ретельно відмовляло – на їхню думку в таке пекло ніякі тенти і сітки не здатні врятувати. Вони помилилися))) У нас з собою була агро-сітка з щільністю 95%. Ось без неї ми б точно там не вижили, бо під звичайним туристичним тентом вдень настільки душно і спекотно, що краще вже в сосновнику.

За підсумком з під сітки здебільшого ми вилазили тільки вранці (до 9 ранку і ввечері після 17). Дітвора на чолі з вожатими вранці на пляжі робила зарядку, вдень носилася, а ввечері влаштовували дискотеку… Наступного разу спробуємо пошукати інший кемпінг – не такий людний.
Однією з цілей було наловити і поїсти рапанів. У таборі ми з цього приводу нічого не змогли дізнатися і вирішили раненько вранці піти до закинутого пірсу і спробувати там щастя, бо на пірсі обов’язково живуть мідії, а їх їдять рапани.

Перший наш похід виявився невдалим. Ми бачили людей з сітками рапанів, але вони нам нічого не розповіли, вода була каламутна і дно вкрито водоростями.
Увечері зробили спробу дійти до кінця коси, але після години з чимось шляху зрозуміли, що треба вертатись – почало темніти, ми зголодніли і були ще тільки в середині дороги. Проте виявили мікро-крамничку з усякими смаколиками))) Безумовно за кінськими цінами, але все ж її існуванню ми дуже зраділи)))

Напевно є люди, які не люблять сидіти на березі моря на заході і слухати звук хвиль. Але це точно не про нас))) Поки ми так сиділи вечорами, ми виявили, що хвилі злегка світяться. Особисто я перший раз в житті бачила цю красу наживо! На жаль, у мене не вийшло це сфотографувати.. Але ж залишилися спогади)))
Наступним ранком ми пішли до пірсу ще раз. Я взяла з собою фотоапарат, бо на пірсі була помічена зграйка бакланів.

А потім я сиділа і чекала, поки йшло полювання на смачні черепашки)))

Цього разу нам пощастило – дно трохи розчистилося і вийшло набрати цілу сітку до вечері! Крім того, що це дуже смачно, рапани на цей час є паразитами в Чорному морі – це інвазивний вид, який сильно розмножився і загрожує популяціям місцевих черепашок.

Ось так під жарким сонцем з дзижчащими мухами та комарами, під дитячі крики і пісні місцевих бардів пройшли кілька днів. Ми якісно знудьгувалися та встигли насолодитися виблискуючим морем і рагу з рапанів. Тепер пора їхати далі))

ТЕГИ
ПОВ‘ЯЗАНІ ПОСТИ

ЗАЛИШИТИ ВІДГУК

Ольга Дзюба
Харків, Україна

Добридень! Мене звуть Ольга, рада знайомству! У цьому блозі я розповідаю про наші подорожі красивими і незвичайними місцями України і не тільки. Ну і історії цих місць. Я щиро вважаю, що у будь-якому місці можна знайти щось цікаве - для цього потрібно лише дивитися під різними кутами на навколишній світ)))
Докладніше