Наші подорожі Пригоди

Подорож до Кам’янця-Подільського на Ретро-фест

16 Червня, 2018

Наша поїздка не була розважальною або туристичної – наш друг (директор фестивалю) попросила нас допомогти з технічною частиною організації ретро-ралі в рамках Ретро-фесту. Тому ми завантажили в машини необхідний інвентар, саксофоніста та поїхали. Саксофоніст, звичайно, не був елементом ретро-ралі – просто він теж був гостем фестивалю і їхав з Харкова)))

Від Харкова до Кам’янець-Подільського близько 1000 км. У кожній машині було по два водія і в підсумку ми дісталися “одним днем” – чи то пак ніччю) Треба сказати, що погана дорога нам заважала тільки в районі Полтави і на під’їзді до Кам’янець-Подільського. А так – прекрасний хайвей! А особливо в порівнянні з Харківською/Сумською і багатьма іншими областями нашої прекрасної країни (Південь взагалі замнём для ясності))))

У наших двох екіпажів різна крейсерська швидкість, як наслідок – ми розділилися. А в підсумку в’їжджали в Кам’янець-Подільський різними шляхами і в різний час. Наш екіпаж прибув на 2,5 години пізніше. З одного боку, наш маршрут був значно гарніше, з іншого – екстремальніший. Різниця в маршруті – останні 70 км. Я в цей час була за кермом і поїхала так, як повів мене навігатор – я не бувала в цих краях раніше. Красу нашого маршруту я змогла порівняти пізніше – назад ми їхали іншим шляхом – “цивільним”)) Мій внутрішній фотограф по дорозі в Кам’янець-Подільський обгризав плінтус, закінчивши лікті. Дурістю було не зупинитися – але я поспішала – ми ж відставали. Потім вже я на свіжу голову і після підказки інших зрозуміла, що нічого б не сталося від +/- 15 хвилин.. Але всі ми розумні заднім числом. А так – їду по пустельній гравійній дорозі, сонце тільки натякає на пробудження – чорнильне чисте небо, край горизонту плавно стає оранжево-зеленим, не відразу справляючись з чорнильною красою.. Навколо житні поля – блідо-зелені м’які хвилі, посипані червоними палаючими маками… Красотища! А за поворотом раптом випливає пшенично-шавлієве поле і здається, що в полі відбивається небо навпаки – купа фіолетових зірок в м’якому розгойданому оксамиті. Ось так їхала я боролася зі своїм внутрішнім шанувателем прекрасного – і все дарма – не варто було))

Екстремальність нашої траси полягала в тому, що звикнувши до того, що заправки знаходяться на трасі кожні 20 – 50 км, я не переймалася паливом про запас. Датчик палива, звичайно, бреше – але хто знає коли і як)) Коли я звернула на цю дорогу у мене стрілка показувала, що маємо літрів 20. Ну, я подумала, що на 100 км – більше, ніж достатньо. Але датчик вирішив випробувати мої нерви. За 30 км до пункту призначення, стрілка лежала майже на нулі, а заправки вже 60 км, як не було – навколо прекрасні поля і все)) одне або два села проїхала по краю і все… І ось вона – довгоочікувана! Заправка віком років так 20 – 30, таких вже і не зустрінеш майже. Але як я їй раділа! Та й паливо на таких заправках для мотора цього Патруля найсмачніше – навіть масло доливати не потрібно)) Я розуміла, що швидше за все, датчик палива мене обжулює літрів на 15 – 20, але хто знає.

Перед поїздкою я прочитала все, що знайшла про Кам’янець-Подільський – які в ньому є пам’ятки, кав’ярні, враження туристів, подивилася мапу. Ось з мапою вийшло забавно – звичка до масштабів в сотні кілометрів і життя в мегаполісі зіграла зі мною злий жарт – я виявилася не готова до масштабів міста))) Воно крихітне! І в будь-яку точку можна дійти пішки зовсім не поспішаючи за півгодини))

Перше враження від міста – в’їжджаєш в маленьке приморське місто. І це не тільки про центр – в’їжджала я, звичайно, з околиці)) Вулиці широкі, особливо в центрі, багато пішохідних зон, парків, алей, по тротуарах акуратно підстрижені дерева, вазони з квітами, будинки невисокі, стоять широко. Ну власне, практично весь центр міста є пішохідно-парковою зоною.

Після заселення в готель, частина команди малювала трасу для перегонів, а я відправилася бродити і розглядати місто. Тут є що подивитися – збереглася немаленька частина старовинних, старих і можна сказати, древніх споруд. Нові будівлі в історичній частині міста будуються в стилі навколишнього старовини – це радує око і душу, так як мало де в Україні так діють.
Історична частина міста починається відразу за мостом через глибокий Смотрицький каньйон (на фото вище). Каньйон досить глибокий, щоб з мосту було видно маленькими дахи будиночків на дні)) Дуже мальовниче місце – була б можливість, облазила б внизу все.

Але по мосту, який хитається, йду в старе місто. До речі, знизу моста підвішені величезні труби – ймовірно, як балансири. Думаю, вони співають при сильному вітрі і це може означати, що мостом користуватися не можна. Але що це насправді…

Першою мене за мостом зупиняє стара церква. Храм Пресвятої Трійці. Перша згадка про цю церкву датується 1582 роком. Підчас захоплення міста турецькими військами, церква була знищена, але в 1722 році відновлена і простояла до 1930 року, коли була розібрана. У 1991 – 1998 роках проведено археологічні розкопки, після чого церква відновлена. Дуже складно повірити, що це будівля побудована зовсім нещодавно..

Далі по курсу, якщо йти прямо по головній дорозі, невеличкий сквер Магдебурзького права, за яким причаїлися ворота на територію Собору Святих Апостолів Петра і Павла.

Ці ворота просто ваблять своєю таємничістю і обіцяють красу за парканом. Звичайно ж, я туди пішла.

Собор Святих Апостолів Петра і Павла в перший раз був побудований в першій половині ХV століття. Потім перебудовувався, потрапляв до турків і був перероблений під мечеть, відновлювався і в підсумку придбав свій нинішній вигляд – включаючи мінаретну вежу.

Якщо вийти з території собору через хвіртку з іншого боку двору, то виявиться оглядовий майданчик і кілька старих будівель:


Наприклад, Георгіївська церква в Кам’янці-Подільському.

Ну або удаваних старими, як Храм Пресвятої Трійці))
В історичній довідці про місто сказано, що “Всі церкви і костели Кам’янця стояли на однаковій відстані від центру міста – тобто від ратуші. Цим підкреслювалася рівність всіх християнських конфесій.” Мова про XV – XVI ст. На даний момент це явно не так.

Далі я пішла повз стару ратушу і площу Вірменський ринок, залишивши їх зліва, прямо до замку – часу у мене залишалося не так вже й багато.

Біля Замкового мосту через Смотрицький каньйон є ресторанчик (не звів мене), а трохи далі – оглядовий майданчик.

На самому мості і навколо замку місцями йде реставрація або ремонт – пішоходу потрібно переходити періодично дорогу, щоб потрапити на тротуар, так як він то з одного боку, то з іншого. Благо, рух по мосту і біля замку вкрай повільний – пропускні пункти регулюють частоту появи машин.

На огляд замку у мене пішло близько години – і це при тому, що я зупинялася постійно для пошуку кадру, залізла на кожні сходи і балкончик, а ще пройшлася навколо замку по не самим туристичним місцям. В результаті прийшла до висновку, що замок гарний, цікавий, але “замало буде” (С).

За замком починаються пагорби і луки. Там дуже красиво, але у мене не залишилося часу туди сходити. Далі почалася робота з підготовки ралі. Я і без того півдня присвятила своїм прогулянкам)))

Трохи про повсякденність. Спочатку ми спробували заселитися в готель “Mariya”, по вул. Данила Галицького. Спробували – це тому, що у нас вийшло частково. Номери убогі, брудні, з цвіллю. Мій номер був 3 * 3,5 м. Їжі на першому поверсі в кафе не виявилося, кава закінчилася. Постіль та рушники після минулих постояльців нам пообіцяли поміняти трохи пізніше, як і прибрати. Терпіння вичерпалося досить швидко і наша компанія переселилася в інший готель – “7 днів”. Якісний, сучасний, чистий і хороший готель. На першому поверсі є пару ресторанчиків, в яких не дуже велике, але ситне і смачне меню. Правда, на сніданок в самому готелі потрібно приходити близько 10 – 11 годині ранку – інакше страви, а головне – кава закінчуються невловимо і персонал не встигає їх оновлювати. У підсумку – або чекаєш по 20 хвилин, або приходиш пізніше, або відмовляєшся від затії. В іншому – добре і майже біля історичної частини міста.
Далі наш час було зайнято виключно підготовкою і проведенням ралі і допомогою в міру сил в іншому на фестивалі. Вдалося викроїти годинку і заглянути в ресторанчик, досить масштабно розрекламований для туристів – “Кава від поліцмейстера”. Безумовно, навіть у цьому закладі ціни набагато нижче, ніж в харківських ресторанчиках. Але якось очікувалося більшого різноманіття страв, більш прокинутої офіціантки і кухарів. Чому питання з меню виникло – крім двох видів відбивних, смажених мізків і ще одного або двох варіантів, м’ясних страв більше не було. Пару гарнірів, пару салатів, пару супів і пельмено-вареничний список. Велика винна карта, яку я мигцем проглянула. Окреме кавове меню не вразило – в середньостатистичної харківської кав’ярні вибір є багатшим. Причому питання не в кількості, а в якості. Тут варіанти відрізняються наявністю/відсутністю молока/бренді/морозива в каві, а не сортами кави. Розумію, що у мене є деяка розпещеність в цьому питанні, але мені здається, що якщо позиціонувати себе як кав’ярню +, то хоч сорти кави можна урізноманітнити або вказати для пристойності той єдиний, що є.

Частина нашої команди випробувала ресторанчик в фортеці і залишилася задоволена.

Всі ці дні, за винятком половинки одного дня, стояла дуже втомлива спека. Як в горах за 2000 м заввишки – в тіні прохолодно, а на сонці аж боляче. Я за перші 15 хвилин з 30 стояння на посту, отримала міцний сонячний опік на відкритих частинах ступень – по сандалях. Боляче було…. Але відійти з поста в тінь не можна((( Стою я і відчуваю, як плавно і невідворотно у мене вигорають лапоньки. Мої улюблені, міцні, витривалі, але в цьому році ще не засмаглі лапоньки. За тиждень зійшло. Добре хоч, що капелюх не забула – сонячний удар був би забезпечений при всій звичці до екстремальних умов.

В останній день фестивалю – перед від’їздом, у мене був час пройтися з фотоапаратом:

Попрощавшись з усіма, ми вп’ятьох сіли в мерседес і поїхали додому. Ох як давно я не їздила на далекі відстані в седані, а вже тим паче втрьох на задньому сидінні. Дорога зайняла понад 12 годин… і вимотала неймовірно. Абсолютно природно, що не обійшлося без пригод – майже всіх – позитивних.

Для початку ми побачили по дорозі між Кам’янець-Подільським і Хмельницьким вивіску про те, що пару кілометрів убік і буде старовинна церква і руїни замку. Ми вирішили, що часу достатньо і поїхали подивитися на руїни. Трохи пізніше я випадково знайшла в мережі фотографії цього місця і з’ясувала, що селище – Сутківці.

Ну від замку дійсно залишилися руїни – пару стін. А церква Покрови Пресвятої Богородиці або прекрасно зберіглася, або відновлена, як в Кам’янці:

Проїжджаючи через Бердичів, ми зупинилися біля Всеукраїнського Санктуарію Матері Божої Святого Скапулярія. Гарно там)

Ну а потім ми блуканули в Бердичіві) Ну це як в трьох соснах) всі втомилися – нічого дивного. Швидко знайшлися і поїхали в бік Києва.

На під’їзді до Києва вид тягучки, що починається ще далеко за містом, нас дуже засмутив. Але все виявилося не так сумно, як могло б бути – ми навіть на другу передачу переключалися. А могли б встряти так, що можна просто виходити і йти пити каву. Проте, переваливши за середину міста (в’їзд – виїзд), ми відставали від потоку машин на 120 км/год. Скільки мені доводилося їздити по Києву як за кермом, так і пасажиром, стільки дивуюся водіям в цьому місті. Тут діє правило військового льотчика – “всі хочуть тебе вбити”. Не в прямому, звичайно, сенсі (хоча, іноді я в цьому сумніваюся). Але розслаблятися не доводиться. Уступаєш комусь дорогу – а вони навіть не розуміють що ти від них хочеш)))) Не прийнято тут таке.

Проїзд через Київ у нас зайняв всього лише годину з невеликим. Це набагато краще, ніж можна було сподіватися, а особливо в неділю ввечері, коли всі повертаються з-за міста.

Ну а далі – не найприємніша пригода під Полтавою. Відкриваю очі від відчуття, що відбувається щось нештатне. Ми в цей момент плавно скочуємося на краєчок заправки без світла і звуку мотора. Тобто ми не заправлятися згорнули. Виявилося, що у нашого транспорту генератор відмовився працювати. Три години ночі, траса, до міста – або 3 або 10 кілометрів. Після деякої паузи на натяк на паніку, генератор був знятий, розібраний, полагоджений – завдяки величезному досвіду і знанням нашого пілота і дещиці везіння, і ми вирушили додому. Прибули ми рано вранці. Втомлені, але задоволені.

Поїздка вийшла насичена, весела, складна і цікава!

ТЕГИ
ПОВ‘ЯЗАНІ ПОСТИ

ЗАЛИШИТИ ВІДГУК

Ольга Дзюба
Харків, Україна

Добридень! Мене звуть Ольга, рада знайомству! У цьому блозі я розповідаю про наші подорожі красивими і незвичайними місцями України і не тільки. Ну і історії цих місць. Я щиро вважаю, що у будь-якому місці можна знайти щось цікаве - для цього потрібно лише дивитися під різними кутами на навколишній світ)))
Докладніше