Наші подорожі Пригоди

Розвідка по заповідних місцях півдня України. Частина четверта – розслаблена.

19 Вересня, 2018

В Одесі ми зупинилися у друзів.
Гарненько виспавшись і поснідавши, ми почали шукати спосіб відремонтувати наявний або отримати інший намет. І в підсумку взяли в оренду 4-ох місцеву таблетку (саморозкладну).
В процесі погуляли з друзями по Одесі))

Вирішили поїхати встати в кемпінгу під Одесою – в Дофінівці. Кемпінг як кемпінг, тільки умови гірше в плані зручностей, ніж на Арабатській стрілці. Ось тільки духа наметів ми чимось явно прогнівили.. В момент отримання намета на руки, ми його перевірили – ага – не допомогло)) Коли прийшов час його ставити, з’ясувалося, що одна дуга у нього зламана. Може в процесі упаковки/розпакування, може в процесі транспортування.. ну вже сміхова істерика. Скрутили останньою стяжкою і поставили))
Паралельно по усім знайомим і друзям намагалися дізнатися чи можемо ми звідси якось потрапити на Кінбурнську косу. Але не змогли знайти варіантів.
На ранок зрозуміли, що просто стирчати в кемпінгу нас не радує, зібралися і поїхали гуляти по Одесі, а ввечері вирушили до Чорноморська.
Одеса – дивовижне місто! Яскраве, місцями контрастне, вражаюче і чарівне.

Про Одесу буде окрема велика розповідь. А поки ми насолоджуємося прекрасними сонячними днями, веселою компанією і смачною їжею. Треба сказати, що тема культури їжі – це окрема велика тема. У різних місцях нашої країни все дуже відрізняється в цьому питанні. Наприклад, в Харкові – як такої традиції кулінарії не зберіглося (через масові переселення і безперервний потік студентів і працівників уже багато десятків років). А ось в Одесі сформувалися ще в позаминулому столітті і поки ще збереглися кулінарні традиції. Крім того, вона стоїть набагато південніше Харкова (наприклад) і тому овочі, фрукти там смачніші через наявність великої кількості сонячних днів в році.
Коли наші втомленні ноги запросили пощади вже дуже голосно, ми пішли пити чай. У нашій компанії багато любителів чаю (різного і хорошого), тому ми вибрали чайний будиночок «Небесна роса ». Я в ньому раніше не була, а ось наші друзі – постійні його відвідувачі. Великий вибір чаю (зелений, білий, чорний, пуер та ін.), який дуже непогано готують. Плюс приємна атмосфера, м’які подушки і тепле світло, шахи)) Рекомендую.
На противагу чайному будиночку, склалося вкрай негативне враження про магазин – чайню « Terra incognita». Палички-пахощі я там намагалася купити хвилин 15 – продавець-консультант настільки повільний, що мимоволі згадалася лінивець з мультфільму “Зверополіс”.. Сама господиня – привітна леді, дуже схожа на піксі з казок))) А ось чай.. Для початку, я підходжу до стенду з чаями, читаю назви – чаю без добавок майже немає. Тикаю пальцем в той, що сподобався, прошу заварити. Мені відповідають – його не можна – він дорогий. Ось так. І не знаєш що сказати))) Гаразд. Нервова, смикана панянка намагається пояснити чому ж не можна. У підсумку бере банку з полки, перевертає і каже – бачите – тут написано “тільки для чайних церемоній”. Ну авжеж – як же я могла не здогадатися. Ок. Намагаюся вибрати щось інше. Знаходжу ще один Те Гуань Інь (з тих, що можна). Прошу заварити його. Чекаю поки панночка визначитися що їй робити – або мені відповідати або комусь іншому. На замовлення чаю і солодощів у нас пішло заразом близько 20 хвилин, в кімнатці зі столиками і канапками не весь світ працює, тому ми сиділи в темному кутку. Решта столиків – на одного або двох чоловік. А ось чай виявився такий соломою, якої я вже давно не куштувала. Що мій, що пуер, що інші. Ух! Не ходіть туди чай пити))
Ще одним цікавим місцем став заклад « Momoyama Ramen Bar ». Шкода, що такого немає в Харкові((( Їжа дуже близька по приготуванню до оригінальних рецептів, що дуже тішить (зазвичай всю азіатську кухню адаптують до місцевих запитів). В результаті поїсти нормальний рамен ніде. Вдома самостійно готувати складно, бо не завжди можна знайти потрібні інгредієнти. А тут – просто казка! Крім того, порції великі і ситні))
У Чорноморську ми були двічі – ввечері в День Незалежності і вдень перед поїздкою в Акерманську фортецю.
Вечірній Чорноморськ (навіть у таке велике і гучне свято) – це дуже тихе, миле місце. У минулому році ми тут були на “Koktebel Jazz Festival” – і теж було дуже приємно, не дивлячись на метушню і масу учасників і команди фестивалю. Широка триярусна набережна (плюс власне, пісочний пляж), вся зелена – дерева, клумби, фонтани.. Кілька закладів (ресторани і кафе з великими просторими майданчиками) в зеленій зоні набережної, людей небагато, всі спокійно прогулюються і розмовляють. За два дні ми побачили в Чорноморську одного або двох п’яних людей (інші або не п’ють, або роблять це вдома/в гостях/в ресторані). Після Залізного порту – бальзам на душу)) Ні – я не ханжа і не маю нічого проти пива/вина/бренді/.. Просто коли потрапляєш в середу, де всі вже не зовсім адекватні від алкоголю і їх дуже багато, вони кричать, шумлять, гойдаються, то стає моторошно.
Сам Чорноморськ – колись був частиною Одеси, але відокремився. Власне тому враження від нього залишається як від маленького містечка (а він дуже маленький), а не як від села-переростка (не завжди це негативне відчуття, але часто). Вулиці широкі, доглянуті, акуратні будиночки, на кожній вулиці мінімум один парк або сквер (вулиць тут не так багато))). Дуже приємний містечко! А ще там дуже смачно готують рапанів в сметані)) Кафе “Aquaторія” (там і все інше досить непогано, якщо не брати до уваги кісточки в філе скумбрії))))

Ну і остання перед дорогою додому точка – Акерманська фортеця в Білгород-Дністровському. Їхати туди з Одеси/Чорноморська – задоволення замало, бо дорога лежить крізь Кароліно-Бугаз і Затоку.
Уявіть собі дорогу по одній смузі в кожну сторону, яка оточена стоячими впритул будиночками, базами і готелями. Уздовж і через дорогу безперервним потоком йдуть люди. На Арабатській стрілці майже так само, але місця більше від дороги до будинків. І безперервний потік машин зі швидкістю 20 км/год. А довжина цього відрізку близько 20 км. Але це лише третина шляху – в іншому приємна не надто розбита доріжка))
Я спочатку хвилювалася, що ми в фортецю приїхали близько 6 години вечора, але все виявилося зовсім не страшно)))

З історичної точки зору ця фортеця – одна з кращих фортифікаційних споруд, яку з ХІІІ століття до перетворення її в історичний пам’ятник, брали тільки двічі – один раз обманом, а другий – справжньою військовою хитрістю)) Ну це теж інша історія))
Як виявилося, з точки зору фотографії тут майже нічого знімати. Цікавий зовнішній вигляд (з боку міста), а всередині великі порожні двори. Ну крім одного, який біля входу – там стоять кафешки, сувенірні лавки і розваги з серії постріляти з лука.

В одному з дворів є Цитадель:

Усередині цитаделі зараз розміщується музей тортур. Один з моїх друзів (великий любитель військової історії) довго бурчав, що в цьому музеї представлені знаряддя європейців, а не османів, молдаван та місцевого населення, хоча їм теж є, чим пишатися (С). Ось так.

Поблукали, дочекалися заходу сонця і поїхали назад. Після відвідування фортеці в Кам’янець-Подільському , я очікувала дещо іншої картини. Але ця фортеця тепер залишиться в моїй пам’яті, як пам’ятник простоті і практичності))

Дорога до Харкова теж не обійшлася без пригод)))
З Одеси/Чорноморська до Харкова найпростіше дістатися по трасі Одеса – Київ з трьома (вже)) варіантами другої частини маршруту. Дорогу через Херсонську/Миколаївську область краще не розглядати, як альтернативу. Траса Одеса – Київ – рівна, на три/чотири смуги, вільна і спокійна. Але, як виявилося, не все так просто.
Є три варіанти проїзду по цій трасі. Перший – звернути з цієї траси в бік Кропивницького перед Любашівкою. Це ми випробували в минулому році і не зраділи ні краплі – нас навігатор повів такими дикими місцями, що зустрічний був один на кожні 30 км. Хоча там є пряма дорога, але вона не в кращому стані (хоча публіки там більше). У будь-якому випадку, ця дорога останні кілька років зовсім розбита і її намагаються уникати всіма можливими способами. Другий варіант – через Київ. Але зупиняло кілька моментів – в’їжджати в Київ увечері неділі – не найкраща ідея (всі повертаються з вихідних і пробка може затягнути на години), на трасі Київ – Полтава йшли дорожні роботи і теж страшні пробки, ну і просто подовження маршруту мінімум на 150 км. Ну і третій, ще нами не випробуваний шлях – через Умань. Вирішили ризикнути і виявилося, не дарма. Дорога від Умані до Кропивницького – на 90% рівна і гладка, майже порожня – їхати одне задоволення)))
І ось їдемо ми по трасі, починаємо замислюватися про те, щоб палива залити про запас. А на заправках уздовж траси просто треш. Черга з автомобілів стоїть аж на трасі біля кожної заправки. Колонок зазвичай 10 на таких великих заправках. Проїжджаємо одну, другу, третю… У підсумку доїжджаємо до однієї з найдорожчих “Socar” – майже біля Умані. Всього-то треті в черзі. Треба було насторожитися))) За підсумком нам залили повний бак (на 50 літрів більше запланованого), не дивлячись на те, що заправникові сказали, що повний не треба і до каси дійти не встигли. Як виявилося надалі, ми не самі постраждалі – на цій заправці не тільки регулярно заправляють до повного без дозволу, але і можуть налити не те паливо. А пізніше з’ясувалося, що там ще й грабують регулярно (тут нам пощастило). Ми намагалися домогтися того, щоб зайве паливо злили, але на заправці не знайшлося для цього засобів. У підсумку ми виторгували знижку і поїхали далі.
Окрім цього моменту, повернення додому було простим і приємним.

Поїздка вийшла весела, насичена, зовсім ненудна і дуже пізнавальна))

Частина перша- копитно – степова.
Частина друга – штормова.
Частина третя – емоційна.

ТЕГИ
ПОВ‘ЯЗАНІ ПОСТИ

ЗАЛИШИТИ ВІДГУК

Ольга Дзюба
Харків, Україна

Добридень! Мене звуть Ольга, рада знайомству! У цьому блозі я розповідаю про наші подорожі красивими і незвичайними місцями України і не тільки. Ну і історії цих місць. Я щиро вважаю, що у будь-якому місці можна знайти щось цікаве - для цього потрібно лише дивитися під різними кутами на навколишній світ)))
Докладніше