Наші подорожі Пригоди

Розвідка по заповідних місцях півдня України. Частина третя – емоційна.

18 Вересня, 2018

Догребли ми до Залізного порту ввечері і почали шукати собі житло. Судячи з безперервної реклами по всій країні в громадському транспорті, на стовпах і в мережі, Залізний порт – це одне з найпопулярніших місць для відпочинку. Для початку, його розмір на мапі призводить в деяке здивування – де ж там містяться всі відпочиваючі? При в’їзді в село, питання прояснюється, але з’являються інші. Справа в тому, що все село – це приватний сектор, який здається в оренду. Навіть найостанніший дерев’яний сарайчик. На Вікіпедії є згадка про те, що в селі є пансіонати – ми не бачили (може і є). Видовище викликає спогади про картини 1990-х, коли на території пострадянського простору поняття “сервіс”, “готель”, “кафе”, “ресторан” і багато інших люди ще тільки вивчали і пробували на смак. На деяких воротах гордий напис “є номери зі зручностями”. Це означає, що для інших постояльців зручності загальні у дворі або максимум на поверсі. З урахуванням того, що переважна частина забудови часів 1970 – 1980 х років, то це одно- або двоповерхові будиночки з максимумом приліплених надбудов і прибудов. Звичайно, є і новенькі будинки, відразу побудованих під здачу в оренду.
Ця серія пригод почалася з того, що ми разом з нашою машиною (брудні, запорошені і втомлені) припаркувалися біля першого-ліпшого пристойного на вигляд будинка, проїхавши половину села наскрізь. Один з нас пішов дізнаватися наявність місць та ціни в окрузі. ( Зауважу, що в даних обставинах ми викликали когнітивний дисонанс у оточуючих людей. Дуже просто – приїхала дорога велика машина, вся в наклейках, але при цьому вона вся брудна, люди в ній брудні. Це те, що бачать люди. З -за такої картини вони просто не розуміли як до нас ставиться. з одного боку, їх лякала машина – стереотипна бандитська з лихих 90-х., з іншого боку – купа наклейок на машині перебиває частково перший стереотип, але ясності не вносить. з третього боку – люди в машині молоді, на кримінальних не схожі. Але при це м в простому одязі, брудні і пилові. ) Отже, спроба знайти нічліг ускладнилася нашим зовнішнім виглядом. В інших містах/селищах/селах ми жодного разу не зустрічали такого ставлення до нашої команди. Тільки в двох місцях з нами погодилися розмовляти про нічліг на одну ніч (з можливим продовженням). Всім іншим це не цікаво. У нас утворилося два варіанти – або в старому будинку з невідомим розташуванням зручностей, кімнатами в 5 квадратних метрів, або в новій будівлі, з кімнатою в 8 квадратних метрів (всередині ще поміщається санвузол). Звичайно, ми вибрали другий варіант. На вході господиня цього закладу з побоюванням запитала нас “ну ви ж нормальні?”.. Чесно сказати, ми навіть розгубилися. Хтось сказав “так” і вільно зітхнувши, господиня відповіла “ну що ж, гаразд”. Ось так все просто в цьому світі.
Будівля спеціально побудована під оренду – чотири поверхи з кімнатами по 8 – 9 квадратних метрів, з виходом на балкон. На першому поверсі спільна літня кухня з холодильником, плитою, мікрохвильовкою, чайником і посудом для загального користування. Ну і пару столиків у дворі.
Заходжу в кімнату, бачу застелені ліжка, заходжу в санвузол, а там порожньо. Ні мила, ні рушників – зовсім нічого! Спускаюся, знаходжу господиню і питаю – а де все? Вона дивується, каже, що у них не положено… Я випросила нам рушники, тільки посилаючись на наш зовнішній вигляд – вона обіцяла що-небудь придумати. Придумала. 2 бакса за рушник!
На узбережжі Середземного моря в Туреччині нормальний за розмірами і начинці номер з усім належним і сніданком коштує дешевше! Люди їдуть сюди на тижні..
Ок. Запитали у господарів не знають вони про поїздки на Джарилгач і Кінбурнську косу. Не знають – їх такі речі не цікавлять, тому що вони туди не їздять. Ось так. Звикни до сервісу і потім втрачайся. Пішли ми шукати місця з продажем екскурсій (там завжди знають звідки що й куди ходить) і заразом поїсти.
Йдемо по центральній вулиці, бачимо будку з екскурсіями – вона вже закрита, вирішуємо пройтися до моря і пошукати там. Заодно пошукати на набережній їжу, так як навколо нас немає ні кафешки, ні ресторанчика, ні навіть фаст-фуду. Через пару поворотів по сільським вуличках, потрапляємо на імпровізований риночек (дитячі іграшки, надувні круги, пахлава і інша атрибутика пляжних лотків). Входимо в сам ринок – там додаються наливайки з шашликами і горілкою і відповідні не найприємніші запахи, народ починає товпитися. Намагаємося пройти швидше повз. Повертаючи постійно в бік моря, впираємося в дірку в стіні. Ймовірно, нам не пощастило і ми потрапили зовсім не в те місце, через яке порядні люди ходять на набережну. Але як ще потрапити з ринку – ми не знайшли. Нажаль, але цей вхід на набережну явно використовується порядними відпочиваючими не за призначенням у зв’язку зі своєю затемненістю.
Ми проскакуємо в дірку і зупиняємося стовпом в деякому ступорі. Тут як в казці – потрапляєш прямо в інший світ через отвір в стіні. Навколо море світла, запахів і гучних звуків. А ще море людей. Лікті в сторони не піднімеш – обов’язково в когось упрешся. Повертаюсь в одну сторону – не видно краю, в іншу – теж. Набережна – шириною близько 6 метрів від дверей або прилавків кафешок до заборчика. Половину ширини займають столики від кафешок (заповнені людьми). Смугу, що залишилася – в 3 метри завширшки, заповнюють, здебільшого не зовсім тверезі, люди.. Всі кафешки яскраво виблискують, у більшості винесено до людей мангал, на якому щось смажиться і пахне на всю округу, з кожних дверей/вікна/прилавка лунає гучна музика (звичайно, у кожного своя і бажано голосніше, ніж у сусіда).. Приголомшує, однак, після темного смердючого підворіття.


Ось так це при світлі дня виглядає.

Проходимо на автоматі кілька десятків метрів і занирюємо в умовно просторий і чистий заклад. Знаходимо собі столик, сидимо і відчуваємо себе дещо не в своїй тарілці – обвітрені люди в майках, шортах і сандалях на противагу практично накрохмаленим комірцям (люди одягнені явно ошатно, щоб з’їсти в пляжній забігалівці піцу..). Ми озираємося навколо, публіка презирливо дивиться на нас.. Ну й добре. Їжа виявляється середньої за ціною і за якістю – після вже отриманих вражень, ми побоювалися критичного розльоту параметрів ціна – якість.
Назад ми йдемо, коли вже темно – ліхтарів на вулицях немає.
Ранок. Кава і обговорення планів. В першу чергу про те, що ми тут не затримаємося довше необхідного. Вирішуємо піти поснідати і заодно дізнатися що ж з катерами на Джарилгач і Кінбурнську косу. Ну перший пункт здійснений без особливих зусиль, хоча кухні в тих кафе на набережній працюють до 6 вечора по мінімуму (основний контингент виповзе на світ саме на той час), а от з другим пунктом вийшла проблемка.


Дивний стан – на фотографіях здається багато людей, а після відвідування цього місця ввечері, з ранку здавалося порожньо.

Отже, нас цікавила будка з написом “Екскурсії”, щоб знайти катер. Підходимо, питаємо – що на Джарилгач? Кажуть – приходьте завтра о 8 ранку – вас забере Ікарус, 3 години їдете, потім катер, потім гуляєте по острову і назад в тому ж порядку.. Оукей. А що з Кінбурнської косою? Відповідь: “А що це?”. Спасибі до побачення. Знаходимо магазинчик, запасаємося питною водою, вирішуємо їхати в Одесу. Там у нас багато друзів, є туристичні магазини – більше надії на ремонт/оренду/позичання намету.
Ми поїхали саме в Залізний порт з тієї причини, що в мережі на форумах і на рекламних сайтах було написано, що звідси можна потрапити в шукані місця. На Кінбурнську косу їхати на такій машині, як у нас – не проблема, але це великий гак, ще мінімум два дні, пошук провідника в Голій пристані або близько і знову відсутність намета, щоб зупинятися в кемпінгу або просто на березі. А одним днем не вийде – витратна за часом і зусиллям дорога. Як потрапити на Джарилгач – взагалі загадка в той час і в тому місці. У цей самий момент я вся засмучена пишу в Facebook про свої враження від Залізного порту і про розлад з приводу шляху на Джарилгач. Коли ми проїхали вже близько 60 км в сторону Одеси, мені пише наш друг – їдьте в Скадовськ, там на такій-то вулиці поверніть направо… парам-парам і потрапите на другий причал. Звідти є катера на Джарилгач. Дякую, друже!!! Розворот, їдемо в Скадовськ. Крюк в 150 км, але при цьому реальна можливість потрапити в одне із запланованих місць)))
В’їжджаючи в Скадовськ, обговорюємо найяскравіший контраст з Залізним портом. Широкі вулиці, парки, мало людей – і всі спокійно прогулюються (максимум спрямованість тупають у справах). Тихе провінційне приморське містечко. Знаходимо потрібний нам причал, потім його доглядача. Витрушуємо з доглядача вартість поїздки на Джарилгач “туди-назад з почекати”. Людина довго мнеться, кажучи, що це дорого для групи менше 10 осіб. Але наполегливість і терпіння перемогли)) Доглядач подзвонив вільному капітану і через півгодини ми сіли в катер і покерувати до острова. В той момент було вже близько 4-ї години вечора і часу залишалося не так вже й багато. Ми залишили все речі в машині – не ризикнули намагатися ночувати на острові, не знаючи які там умови і можливості. А можна було і ризикнути. Проте ми знаємо на майбутнє, що не просто можна, а дуже варто поїхати відпочити на Джарилгач на кілька днів)))
Отже, у нас близько 4 годин з подорожжю на катері – потім капітану потрібно бути на своєму місці на причалі, бо прикордонна зона і після 19:30 на воді перебувати не можна. Ми причалюємо до острова в бухті “Глибока”. От не знаю – це жарт чи вона таки найглибша))) Пірс просто вражаючий – кілька дошок на дерев’яних палях))

Йдемо по берегу – піщаний пляж, на якому розташована база – НЕ база.. ну скажімо, таке собі місце для відпочинку. Називається “У Гавриловича”. Уздовж лінії прибою стоять навіси з тростини, парасольки, лежаки. За ними ряд бунгало – будиночки на палях, криті очеретом. Є спортивні майданчики, точка з водою/пивом, є де поїсти, електрика і точка Wi-Fi. Людей мало – практично тиша. Все місце займає метрів 100 в довжину і 20 завширшки. А навколо цього затишного містечка – голий степ. Рай для мізантропа))) ну або дуже втомленої людини.
Поки ми йдемо берегом, розмірковуючи куди піти далі, нам на зустріч попадається суворий засмаглий чоловік (класичний персонаж з історій типу Джека Лондона). Дивиться на нас і каже “О! Новенькі! Море там!”, Показує рукою в інший бік від причалу – в степ… і йде далі)) Ми від несподіванки зупиняємося, дивимося на степ і вирішуємо піти подивитися що ж там за море , якщо це не воно)) Пізніше я зрозуміла, що малося на увазі відкрите море замість затоки)) Виходячи з території відпочинку, бачимо стоїть ЗІЛ, перероблений для проведення екскурсій. Кажуть, якщо точно знати погоду і припливи-відпливи, на такій або дуже суворо підготовленій позашляховій машині можна проїхати на острів по косі. Але у нас є трохи часу і десь “там” море.

Дорога до “моря” накатана цим самим ЗІЛом – сипучий пісок, місцями по щиколотку.

Не встигаємо пройти 500 метрів, як перед собою бачимо величезну калюжу, що перетинає нашу дорогу. Це така маленька затока з моря))) Тепла морська калюжа до середини гомілки. По дорозі впевнено чешуть люди, закотивши штани і з капцями в руках. Ну, значить – так і треба – все штатно)) – роззуваємося, поминаємо добрим словом гостре дно Лемурійського озера і йдемо по дорозі. Озеро за озером ми прогребаємо не вище коліна, якщо йти по “броду” (якщо вода не каламутна, то видно світлішу (високу) смужку дна). Якщо йти не по ній, то можна потрапити і по пояс в деяких місцях. До речі, озерця не стоячі – відчувається плин. Тільки одне нам попалося стояче – його відразу видав запах гнилих водоростей і трави))

Не знаю точно скільки ми їх пройшли – більше двох десятків точно)) Дуже веселе і приємне заняття – топати в теплій м’якій воді по піску)))
Ось як це видно на карті:

А далі просто степ… Краса неймовірна!

На фотографії вище на горизонті видно дерева – ось туди ми і вирушили. Карта каже, що йти там 3,5 км в одну сторону. Ну поки ми раділи теплим калюжам і розглядали все довкола, пройшов час. А до дерев ще топати і топати – ми вирішили поквапитися. За підсумком ми таки дійшли до “моря”. Дуже красиво – нескінченний білий піщаний пляж, темне синє море і тільки одна палатка на горизонті)).

Погляд в одну сторону:

В іншу:

А в морі повно медуз! Великих і злісних (я в цьому абсолютно впевнена))) Ну а якщо серйозно – дійсно дуже багато. І не дрібних з долоньку, а нормальних блакитних капелюхів з ромбом і щупальцями в лікоть.
Пощупали море і посайгачили назад, так як до відбуття з острова залишалася година. Безумовно, в сторону “моря” ми йшли розглядаючи кожну травинку, але точну кількість кілометрів ми не знали. А наші босі ноги, наступаючи на кожну обламану соломинку, провалюючись в пісок, згадували нам Лемурійське озеро, соляне колюче дно і довгу дорогу в сторону “моря”. Пробувала взутися – тільки гірше. В такому глибокому піску абсолютно очікувано сандалі нагортають пісок, застряють.. Але спробувати варто – надто вже лапоньки втомилися.
І в підсумку прибігли за півгодини. Ну і добре. Сіли пити холодний березовий сік і квас. Вчасно прили до капітана, прокотилися назад до Скадовська з вітерцем))

Сіли в машину і поїхали в бік Одеси. Приїхали в середині ночі – втомлені, але задоволені. Джарилгач, ми до тебе повернемося!

Частина перша- копитно – степова.
Частина друга – штормова.
Частина четверта – розслаблена.

ТЕГИ
ПОВ‘ЯЗАНІ ПОСТИ

ЗАЛИШИТИ ВІДГУК

Ольга Дзюба
Харків, Україна

Добридень! Мене звуть Ольга, рада знайомству! У цьому блозі я розповідаю про наші подорожі красивими і незвичайними місцями України і не тільки. Ну і історії цих місць. Я щиро вважаю, що у будь-якому місці можна знайти щось цікаве - для цього потрібно лише дивитися під різними кутами на навколишній світ)))
Докладніше