Старовинні млини України. Частина 6. Краса і жах в Мигії.
На сьогодні у нас було заплановано відвідання двох локацій і нічліг в Мигії перед дорогою додому. Є два “але”. Перше – в Мигії в жлдному готелі або нічліжці не знайшлося місць. Друге – ціни і обслуговування там просто захмарні. Тільки перше в плюс, а друге – в мінус. І в цьому ми переконалися по приїзду.. Тому було прийнято рішення їхати після Мигії додому, якщо нічого не трапиться.
Отже, Луполове. Старий млин.
Саме село засноване у другій половині XVIII століття. Переходило з рук в руки неодноразово і в якийсь момент опинилося у володінні Костянтина Смирнова. Він і побудував млин, який начебто пропрацював до вісімдесятих років минулого століття. А робота припинилася з вже не оригінальної причини – він згорів.
Всю нашу експедицію нам щастило – погода була сонячна і суха. Але сьогодні в небесній канцелярії вирішили, що нам пора згортатися. Дорога до самого млина глиняна, на вулиці дощ. Приїхали і сидимо. Я з вікна машини зробила кілька знімків. Дрона підняти не можна. Поки ми відпочивали, дощик зійшов майже нанівець і ми трохи політали. Спасибі в ту ж канцелярію за п’ятихвилинну перерву.
А відразу після посадки ми швидко згорнулися і поїхали по розмоклій глині назад, але вже на повному приводі.
У Мігію їхати побоювалися через погоду, але вирішили, що приїдемо і подивимося що там і як. Коли приїхали, погодна обстановка була цілком терпима і ми вирішили поїсти, а не летіти на об’єкти. Біля дороги виявився ресторан-готель “Маєток”. У цього закладу дуже активна реклама. Ми вирішили тут і поїсти, щоб довше не блукати в пошуках. Ох і прогадали ж ми!
Заходимо всередину – натовп народу і сісти ніде. Знайшли собі столик на балконі. Після довгого очікування був відправлений гонець за офіціантом. Таке відчуття, що вони нам роблять велииику послугу – знехотя з’явилася дівчина з меню, поклала і пішла. Почитали – не дешево, але не критично. Чекаємо дівчинку – а раптом згадає, що треба прийти прийняти замовлення. Не згадала. Знову гонця послали. З’явилася інша, але ще більш незадоволена.
За підсумком. Огидна їжа – несмачна, на старому маслі. Але! Вся викладена і прикрашена в стилі високої французької кухні. У мене були звичайні деруни складені в фігурну стопочку з купою якихось польових рослин. І до речі так – в салаті мишачий горошок дає приголомшливу гіркоту – їсти стає неможливо. Ну і ось в результаті мої деруни і салат з чаєм вийшли мені близько 500 грн… Навіть для великих міст це не нормальний цінник. (Я не кажу про супер-пупер-елітні заклади). Може я прогледіла дрібний шрифт із серії “ціна за 50 грам”? Решта взагалі не змогли з’їсти більше половини – було зовсім несмачно, незважаючи на міцне бажання поїсти. І так – на повну котушку кричить музика – в самій будівлі потрібно міцно підвищувати голос, щоб бути почутим. Складно уявити собі як тут в номерах відпочивається. Я особисто була дуже рада, що у них не виявилося вільних місць.
Спочатку поїхали подивитися на родонове озеро і пороги Південного Бугу. Їдемо по карті, впираємося в стоянку. Маса машин, людей, байдарок. Один струмочок людей тупотить в мокрих жилетах і касках в сторону машин, інший в сторону “від” і ще сухий. Навколо маса кружечків з центром у вигляді інструктора. Люди слухають і мотають на вухо. Інформаційні щити, паркани.. Виявилося, що тут розбитий огроменний табір для байдарочників. Є елементарні побутові умови і місця під намети або намети в оренду. Ну і байдарки зі спорядженням і інструкторами всіх форм, мастей і розмірів також в оренду.
Тупотимо в сторону озера, орієнтуючись по карті, бо дороговказів в цьому мурашнику ніяких. Зате продають гарячу кукурудзу.
На озері є атракціони, тут навчають перших кроків (гребків))) на байдарках. Хоча вважається, що знаходиться у воді довше 15 хвилин не рекомендується, це явно не зупиняє більшість відпочиваючих. Хоча я особисто чула як інструктор черговій групі це говорить.
Далі повертаємося до машини і їдемо до млина – там і пороги подивимося. А то тут треба через табір з купою наметів йти і маси людей обходити.
На даний момент в будівлі млина працює ГЕС. А побудував його в 1888 році Йосип Скаржинський за проектом інженера Владислава Яскульського.
Млин доглянутий, є оглядовий майданчик з альтанкою.
Якщо пройти за майданчик, то можна спуститися до порогів. Сміливі люди тут купаються, інші дивляться на них хто з заздрістю, хто з жахом)))
Надивившись на цю красу, ми вирішили просто поїхати додому. Це 550 кілометрів і мінімум 9 годин шляху (десь половина дороги в огидному стані). По дорозі ми не тільки весело скакали по ямах, а й витягли фуру, яка застрягла в калюжі. А так обійшлося без пригод. Правда, така дорога дуже вимотує.
Більшість збережених водяних млинів виявилися побудовані приблизно в один час – з 1870 по 1910 роки. І побудовані вони приблизно в одному стилі. І навіть прикраси на стінах практично однакові))
Тільки три з побачених нами млинів знайшли нове життя, а в одному старе не зупинялася. Вся решта – або руїни, або прагнуть до цього стану..
Коли я сіла писати історії про нашу поїздку, я знайшла на просторах інтернету згадки про величезну кількість водяних млинів, які мені раніше не траплялися. І навіть про декілька вітряних. І це не дивлячись на те, що до поїздки я писала найрізноманітніші пошукові запити. Ну нічого – є привід з’їздити ще раз і подивитися все непобачене)))
Перша частина.
Друга частина.
Третя частина.
Четверта частина.
П’ята частина.