Поснідавши з великим задоволенням, ми зібралися в дорогу. На сьогодні ми запланували відвідати нібито єдині вітряки в Україні. Ну і водяних млинів трошки.

Перша наша зупинка – зовсім недалеко від Білої Церкви. Це Пугачівка.

Знайдена мною на даний момент інформація обмежується парою абзаців. Водяний млин був побудований в XIX столітті, а в 1909 році істотно перебудований. Хоча в деяких джерелах рік його побудови – 1909 р. Також відрізняються відомості про те, коли він припинив свою роботу. В одних джерелах це п’ятдесяті роки минулого століття, в інших – дев’яності. Так чи інакше, на даний момент від будівлі майже нічого не залишилося.

Я намагатимуся знайти більше інформації про це місце.

Наступний наш пункт – Синява. Млин в Синяві давно переобладнаний під готельний комплекс.

Офіційно перша згадка про село датується 1550 роком. Але є ймовірність, що поселення тут було значно раніше. Водяний млин в Синяві побудований на початку XIX століття, перебудований в 1904 р за наказом господаря Білоцерківського староства графа А. Браницького. На даний момент є пам’ятником архітектури місцевого значення. У 2015 р у реконструйованій будівлі відкрився готельно-ресторанний комплекс “Старий млин”.

Ми абсолютно вільно заїхали на територію, вивантажилися і пішли знімати. Ніхто нам не сказав ні слова. Територія дуже акуратна, доглянута – дуже приємно там прогулятися.

На ресепшені сиділа дуже мила дівчина, яка із задоволенням показала нам книги з історії цього місця, але під запис розповідати відмовилася. Сказала, що вона занадто погано знає цю історію. А ось вислати нам наявні матеріали поштою погодилася.

Далі їдемо в Бушеве.

Млин побудовано у XIX столітті. Поки нажаль це вся інформація.. На даний момент половина млинового комплексу обнесена парканом, охороняється і експлуатується. А друга – практично зруйнована.

Далі нас чекали заповітні вітряки в селі Водяники.
Я неодноразово натикалася на просторах мережі на згадку про те, що в Водяниках є справжні єдині і неповторні в Україні вітряки. Незважаючи на те, що довелося зробити гак, ми туди поїхали. Ну цікаво ж!
Але не було координат. Просто “на околиці села Водяники”. Поопитували місцевих, поїхали. За селом починаються круті пагорби. Виїжджаємо за село, стоїмо і не бачимо ніяких млинів. Але! У нас є маленький розвідник! З даху дуже зручно запускати дрона – не потрібно шукати рівний і гладкий майданчик)) З повітря швидко знаходимо млини – вони на сусідньому пагорбі. А поруч з ними виявляється неврахований замок.. Ми зраділи, що побачимо і познімаємо ще один замок і покерувати туди.
Що цікаво, на цих пагорбах стоять дуже такі собі нічого вілли і… та-дам! лижний підйомник. Проїжджаємо повз всієї цієї скромної краси і бачимо, що до млинів дорога закрита воротами. Біля воріт каменюка і нікого немає. Взагалі навколо нікого. Далі бачимо ще одні ворота, які закривають в’їзд на територію з тим самим замком, який ми бачили з пагорба. Вони виявляються теж закриті.
Проїжджаємо трохи далі і бачимо звичайний сільський двір, в якому хтось є. А раптом це доглядач?)) Виявилося, що це звичайні люди, у яких тут господарство, підказати вони нам нічого не можуть – ні як потрапити до млинів (чи є екскурсії, оплата за них і інші туристичні радості), ні у кого про це запитати. Не було у нас бажання перелазити через паркан (і як виявилося, правильно). Але поки ми там каталися туди-сюди, нас помітили. Спочатку під’їхав якийсь чоловік на “буханці” – я так і не зрозуміла хто він. Не доглядач, не охоронець.. просто житель села? Поки ми з ним спілкувалися, дісталися до воріт до млинів. У цей момент під’їхала машина і звідти вийшли вже іншого виду люди – більш “ділового”. Вони поцікавилися хто ми, що тут робимо і взагалі)) Витримавши співбесіду, отримали добро на відвідини цієї дивної території з однією важливою умовою – не знімати приватну територію (той самий замок).
На вході стоїть кам’яна фігура.

Ця дата вважається датою заснування села. Перші поселення на цій території датуються ще 3 – 4 тисячоліттям до н.е..

Як нам розповіли все ті ж охоронці швидкого реагування, Свято-Вознесенська церква побудована на тому ж місці, де знайшли фундамент старовинної козацької церкви XVII століття. Освячена в 2009 році. Але зайти, звісно, ми не змогли – навколо ж нікого. Біля церкви стоять кам’яні статуї. Написів на них немає, але вони явно зображають якихось святих.

Самі млини дуже красиві, стоять на дуже мальовничому лузі і ми з ними провели чимало часу. Є одне “але” – вони не справжні. Так нам сказали ті самі лицарі без страху і докору. Це, напевно, одне з найбільших моїх розчарувань за час наших поїздок. “Ну не знаю я – привезли їх, зібрали і поставили. Може, новобуд, а може і знайшли десь.”

Зробили все, що хотіли, посадили дрона. По дорозі назад виявили альтанку. Сидимо в ній складаємо техніку. Тут приноситься машина, вивантажуються з неї наші браві доглядачі і давай наїжджати – ми не сказали, що буде аерофотозйомка. Розмовляли ми довго. У підсумку показали їм те, що зняли на дрона – там не було кадрів з приватною територією, яку так ретельно оберігали ці пильні хлопці. На тому і розійшлися. Але шуму було…

Спочатку ми планували заночувати в Водяниках, але вирішили проїхати ще шматок шляху. І рушили в Монастирище..

По дорозі заїхали ще до однієї садибі – в Леськове.

Садиба Даховських стоїть на території військової частини. Це ми виявили, коли під’їхали і вперлися в ворота з табличкою. Ми дуже попросили сторожа і він пустив нас подивитися на садибу. А заодно провів екскурсію. І, до речі, за його словами ми приїхали за день до офіційної екскурсії – раз в тиждень вони пускають “істориків” – групові екскурсії.

Колись за часів другої світової війни на території садиби був військовий шпиталь. Або тоді ж або відразу після війни зі шпиталю зробили санаторій. Теж військовий. Так ця територія і висить на балансі військових. Усе навколо в аварійному стані.

Сама садиба дуже гарнаі має цікаву історію. Сучасного вигляду вона почала набувати ще на початку ХІХ століття, а закладена була в кінці XVIII.

І ось нам залишився ще один шматочок шляху на цей день. І трошки пригод.
Приїжджаємо в Монастирище до готелю “Монблан”. На вигляд цілком непоганий заклад. Заходимо, а на ресепшені – нікого. Подзвонили в дзвіночок, покричали.. десь там всередині чутно, що хтось порпається. Виходить через деякий час чоловік, дивиться на нас. “Чо?”. Ми говоримо, що бронювали собі місця. Відповідь нас просто підкорив “І чо?”. Знаходячи назад дар мови, повідомляємо, що хотіли б заселитися. “А.. ну так ходімо.” Надалі з’ясувалося, що чоловік прикольний – це у нього гумор такий. Показав нам де спати, віддав ключі. А ось, каже, ключі від входу (більше нікого в готелі крім нас не було). А я пішов додому. Ось так. Правда, спочатку він нам показав де кухонька і порадив не ходити в шашличну за рогом, а піти в кафе “Таверна” на перехресті. Вірніше, коли ми запитали що за шашлична, він просто похитав головою зі скорботним обличчям. Отже, кафе, де можна добре поїсти..
Заходимо і зануримося в забутий світ: інтер’єр і панянки часів пізнього совка – початку дев’яностих. Дві кислі незадоволені всім світом фізіономії в синіх фартухах дивляться на нашу ходу до столика і зовсім не поспішають до нас підійти. У мене виникло відчуття, що вони зараз почнуть скандалити з приводу нашої появи, бо до неї тут нікого не було. Але ні – нам кинули на стіл листи меню і вийшли. Ми звичайно прочитали з цікавості. Котлета шкільна, пюре, відбивна, компот.. Ну щось в цьому роді. Через якийсь час з’явилася одна зі зкислих панянок і зажадала почути чого ми зволимо. Розумні ми у відповідь запитали що є. Отримали відповідь “ну… можу посмажити відбивну і зварити картоплю..” Щоб не ускладнювати ситуацію, ми просто сказали “і салат зробіть”. Ось так. Якось запхнувши в себе їжу під пильними поглядами роздратованих панянок, ми вирушили відпочивати, усвідомлюючи всю глибину падіння шашличної, в порівнянні з якою тут добре і смачно годують.
Вишенькою на торті дня опинилися полчища тарганів на кухні в готелі. У номері вони помічені не були, але при виїзді вранці, ми вжили всіх заходів безпеки, які могли придумати.

Далі буде..

Перша частина .
Друга частина .
Третя частина .
П’ята частина.
Шоста частина.