Початковий план був доїхати до села Буки через кілька точок, але ми порахували час, відстань, свої сили, подумали, подзвонили дізнатися наявність місць та ціни в готелі і вирішили їхати до Білої Церкви. За підсумком вийшов дуже насичений день і прекрасний вечір))

Отже, виїхавши на пару годин пізніше запланованого, ми вирушили в Карабчіїв. На відміну від інших об’єктів, водяні млини знайти просто – дивишся на карту, знаходиш загату і там шукаєш. Але цей млин ще й захований. У густих заростях тихо руйнується колись красива будівля. Якщо пробратися через кущі і дерева, а потім пройти по дощечках над малесенькою прірвою, то можна потрапити всередину аварійної будівлі. Ми явно не єдині, хто це зробив. Сліди регулярного перебування людей в таких місцях рідко бувають приємними.

Навіть дроном складно зняти цей млин, бо він весь за деревами.

На даний момент вся інформація, яку я змогла знайти, поміщається в одному абзаці:
Похилевич Л. І. Сказання про населені місцевості Київської губернії 1864 г.

Карабчіїв, село при річці Раставиці в 3-х верстах нижче Ягнятина. Жителів обох статей 1325, та іновірців, які тимчасово проживають, до 25. У 1741 році було 105 дворів. Карапчіїв татарське слово, що означає – чорний ліс. Поблизу села проходить вал, що знаходиться в зв’язку з Ягнягінскіми укріпленнями, і є могили.

Їдемо далі. Наступний пункт – Квітневе. Абсолютно несподівано млин виявилася в процесі реставрації (06.2019).

Зупиняємося, оглядаємося: навколо активний процес будівництва. З’їзд з дороги весь перерито для укладання асфальту – я йду по переораній землі. Роблю досить великий гак, щоб спуститися до млина з боку річки.

Весь цей час за мною спостерігають мужики-будівельники. Коли між нами залишається метрів 50, найголовніший (судячи по значному виду і позі) кричить мені. Запитує навіщо це я йду до них. Кажу “фотографувати, якщо можна”. Вони сміються – а якщо вони мені відмовлять, можна подумати, я піду. Я кажу, що обов’язково)) Він милостиво дозволяє мені фотографувати)) В цей час з даху машини підіймається дрон і починає кружляти над млином. Мужики дуже демонстративно і зі сміхом перегукуються на тему того, кому з них бігти за рушницею – збивати розвідника.

Коли я закінчую, повз них йду назад. Вони ввічливо заводять розмову на тему того, навіщо мені це треба. Я розповідаю. Кажу – ось їдемо вже який день, знімаємо млини… У цей момент найголовніший з них змінюється в обличчі, каже – йди всередину, скажи, що великий лисий дядько сказав тобі все тут показати. “Всі чули? Проведіть дівчину!” Я з радістю топаю всередину млина, слухаю, дивлюся на сучасне оздоблення – гіпсокартон, дерев’яні панелі..

По суті відбувається не зовсім реставрація. Тут роблять шикарний ресторан. Всередині від млина крім стін залишився тільки спогад. Той, хто йде поруч зі мною, починає розповідати ким, коли і навіщо побудовано цей млин. Але я попросила його почекати і побігла кликати наших з мікрофоном. Як шкода, що під запису він дуже засоромився, але трохи все ж таки вийде виловити з запису)).

Наступний пункт програми – Чубинці. Млинів – два. І дамба дуже цікава.

Видно, що ведеться або зовсім недавно велася якась господарська діяльність (на першому – великому млині). Висять замки, місцями нові дроти проведені, водостік і щось ще по дрібниці. Але було дуже цікаво що там всередині)))

Ця група млинів вважається найбільшою і найпотужнішою в регіоні. (Я не впевнена що мається на увазі під регіоном – старі адміністративні території часів побудови млинів або сучасні).
Хотілося б дізнатися – навіщо така форма у дамби?

На дамбі/греблі пустує дітвора – ці фігурні ванни у них замість басейну))

Наступний пункт нашої програми – село Шамраївка.

Перша історична згадка про Шамраївці знайдено ще в XVI столітті. Легенда свідчить – жив один мудрець. Звали його Шамрай. Знала його вся округа, він допомагав дуже багатьом людям, до нього зверталися за допомогою і порадою. Ті місця, де він жив, назвали Шамраївка.

Кажуть і пишуть, що млин з олійницьою досі працюють. У той момент, коли ми там були, стояла тиша і нікого навколо.

На дуже видному місці висить табличка:

Біля Шамраївки є кар’єр, який досить міцно популярний. Знаходиться він в сосновому лісі. З одного боку пляжі і відпочивають люди, з іншого – відвантаження граніту. Спочатку ми поїхали по навігатору і вперлися в прохідну. Добрі дядьки підказали нам, що потрібно повернутися та на півдороги згорнути на непримітну дорогу в ліс. І правда, покружлявши по піщаній дорозі, ми виїхали до імпровізованої стоянки перед шлагбаумом. Далі в’їзд за гроші. Ми навіть питати не стали скільки, бо затримуватися не збиралися.

Приємний хвойний запах, пісок, тепла вода. Правда, людей може бути багато.

До кінця дня у нас заплановано ще два об’єкти.
По дорозі до наступного пункту з нами трапилася кумедна історія. Їдемо собі по якомусь селу, про щось свистимо.. і тут машина різко зупиняється, здає задом. Все мирно і безпечно – протягом мінімум 10 хвилин ні до ні після жодної машини))) Так от, по лівому борту нам відкривається цікава картина: стоять собі дві класичні українські хати. Чистенькі, гарненькі, доглянуті. Звісно ми це не упустили.

Вилазимо, дістаємо апаратуру. Поки ми розчохлюємось, повільно і неспішно з сусіднього двору до нас підходить усміхнений літній чоловік. “Цікаво? Хочте я вас проведу та розповім?” Звичайно хочемо!

Ці будиночки – це майбутній музей. Побудував їх бізнесмен зі Шкарівки. Стіни побудовані з глини з соломою: глину привозили, замішували з соломою, формували блоки метр на метр і сушили на сонці. Товщина стін 90 см. Поверх стін глина і зверху вапно.

Усередині будиночків єдине відходження від старовинної технології – ламінат. Оригінальна технологія – це глиняна долівка, посипаний дрібним піском або тим же очеретом. Все інше, включаючи піч – автентичне.

Після спекотного важкого дня опинитися всередині було дуже приємно – прохолодне повітря, що забезпечується товщиною стін і шаром очерету над стелею.
Ще цікавий момент – дах. Він покритий спеціальним очеретом. При будівництві проводили експерименти з місцевим очеретом – він виявився непридатним. В результаті замовили дві вантажівки в Кілії. Постачальники його привезли, поклали і дали сто років гарантії.

Після того, як ми послухали розповідь, ми пішли знімати і літати.

І ось залишилося зовсім небагато на сьогодні. Городище-Пустоварівське і Біла Церква.

По дорозі нам попалося ще одне цікаве місце. Хтось будує собі замок)))

Ну а тепер Городище-Пустоварівське)))

Вперше згадується в 1704 році як Городище. Сучасна назва використовується з 1844 року, коли поміщиком Підгірських з села Пустоварівка був перенесений гуральня і на його базі 1856 році засновано цукровий завод. Сюди переїхали робочі з сім’ями, з тих пір Городище стало Городище-Пустоварівське.
В кінці 19 – початку 20 ст. формується комплекс водяних млинів на річці Рось (з 1891 р), хоча веслування була побудована ще в 1870 році, а склад на березі – в 1856-58 роках. ^*

На березі відпочивають люди. Коли ми приїхали, вони на нас недобре покосилися – мабуть, думали, що прямо поруч з ними теж шашлик смажити будемо. І всіляко заважати “культурно” відпочивати.

Два будинки по берегах річки. Донині діють і млин і олійниця. На дверях навіть написано час роботи. Між берегами є підвісний пішохідний місток, а внизу зовсім непомітний ще й автомобільний переїзд.

Місток виглядає кволим, хоча по факту таким не є))

У ставках дамби купається народ і я їх розумію – там глибоко, прохолодно, безпечно і немає рослинності)))

Половина однієї будівлі знаходиться в жалюгідному стані…

Нагулявшись там досхочу, ми вирушили до останньої на сьогодні точці – в Білу Церкву.

Практично в центрі міста стоїть занедбана й забута наша мета. На річці гребля, яку з задоволенням використовують місцеві жителі для риболовлі та розваг.

Трохи політавши і поблукавши в річці втомленими ногами, ми вирушили відпочивати. На виїзді з Білої Церкви є мотель “кафе-готель Гриль Станція“. Треба сказати, що за весь час нашої подорожі, та й взагалі за дуже тривалий час, це місце краще для зупинки! Так, не найдешевше місце, але дешевше Меджибожа (наприклад). Під охороною велика парковка, кафе з вкуснючою їжею, дуже затишні номери, привітні дівчата, столики з навісом на вулиці.

Кафе закривається о 22:00, але нам зварили пару чайників чаю, залишили все для чаювання і побажали гарного вечора. У підсумку ми просиділи на вулиці з чаєм, насолоджуючись прохолодою ще досить довго. Так, ромашковий і м’ятний чай у них божественні!

Наступного дня нас чекає не менше дороги і вражень!

Перша частина.
Друга частина.
Четверта частина.
П’ята частина.
Шоста частина.