Цього року ми повторили свою поїздку в Кам’янець-Подільський на Ретрофест. І навіть в тій же якості – допомагали організувати і провести ретро-ралі в рамках фестивалю. Роботи було багато, сонце пекло нещадно, спали і їли уривками. Але так у будь-якій організаторській діяльності)))
У будь-якому випадку, я зрозуміла, що з радістю ходжу по старим і не дуже вулицями Кам’янця, милуюся заходом зі стіни біля фортеці і сиджу на лавці з морозивом в тіні собору.

А тепер трохи прози з ложкою дьогтю. За певним збігом обставин наша команда спочатку спробувала заселитися в готель “Фортеця” в Хотині. Після 1000 кілометрів шляху ми потрапляємо в старий ветхий і задушливий клоповник. Одним з важливих моментів в плані готелю була наявність інтеренту, а його там не виявилося (як з’ясувалося пізніше, є, але тільки на респшені і то не зараз, тому що “вчора блискавка влучила і тепер зовсім немає “) та й мобільний зв’язок там був відсутній у всіх. Прямо у нас під ногами був здійснений забіг панянки з ганчіркою та шваброю, що додало задухи при відсутності нормальної вентиляції. На питання “а де тут ловить зв’язок?” нам запропонували прогулятися в парк недалеко від “готелю” і пошукати там…

А зовні нічого так))

На питання про їжу.. та-дам.. нас послали на базар. “Купіть там собі сала і бринзи.” Ми навіть пішли, куди нас послали. Не будемо уточнювати, що після 1000 кілометрів дороги і перед активною роботою хочеться просто з’їсти гарячого і завалитися спати. Так, ми в дорозі змінюємося за кермом, але це полегшує ситуацію тільки частково. І ось ми приходимо на базар. Саджанці, овочі, фрукти, господарські товари… знаходимо трохи сала та бринзи, робимо розворот на 180 і йдемо шукати якесь кафе/ресторан. Гугломапа нам повідомляє, що кілька є, але відкриються не раніше 11 годин. В результаті знаходимо одну єдину бургерну/шаурмятню, що працює з 9 ранку. Головне, що їжа і гаряча, хоча фаст-фуд… Злі і втомлені ми розбрелися – хто спати, хто блукати. Так як я спала з 11 вечора до 4 ранку в машині (до і після сну була моя зміна за кермом)), то я можу собі дозволити не лягати прямо зараз. Тому йду на розвідку. І не одна я))
За гугломапі доходимо до фортеці. Спочатку невелика парковка з касою і лотками сувенірів. Що порадувало, так це локалізація всієї сувенірної продукції на парковці – в самій фортеці немає жодного (точніше, є всередині воріт на територію фортеці). Тільки водичка продається, що при такій спеці просто чудово))
На вході до фортеці сидять дівчатка з народними інструментами і при наближенні туристів, заводять дуже мелодійні пісеньки))

Як на мене, Хотинська фортеця – найкрасивіша з усіх, які я бачила в Україні. Більш того, вона сама доглянута і гостинна. Усі бастіони покриті килимом чудової підстриженої яскраво-зеленої трави, доріжки чисті і доглянуті (викликають стійку асоціацію з чарівником смарагдового міста))):

Це був наш другий виліт на дроні)) Звичайно, ще не дуже добре виходить плавно літати і виконувати фігури пілотажу, але ми вчимося!

Платний вхід тільки в центральну фортецю. Правда, квиток можна купити тільки на в’їзді на парковку – з внутрішньої фортеці досить далеко за ним повертатися, так що краще заздалегідь потурбуватися))

Всередині центральної фортеці теж все дуже акуратно, чисто і затишно))

Облетівши все, що було можна, знявши і облазивши, ми зустрілися з сонями і пішли працювати над ралі. До вечора ми оселилися в той же готель, в якому жили в минулому році – “7 днів” у Кам’янці-Подільському. З одного боку, добре всією командою жити в одному великому номері – скорочується час на комунікацію. З іншого – на розкладачках і без вікон. Для всіх нас стало великою несподіванкою, що виспатися і нормально прокинутися без природного освітлення майже нереально. А особливо, якщо ти втомлений, як кінь після скачок.
Окремою дивиною стала поведінка персоналу в ресторані “Тераса”, який на першому поверсі готелю. У минулому році ми там прекрасно вечеряли після трудів своїх тяжких. У цьому ж, після двох вечерь нас перестали там обслуговувати. Ну я могла б зрозуміти, якби ми там бешкетували. Кричали б п’яні, на столі танцювали, ображали когось ну або я не знаю що ще. Так ні ж – просто прийшли, поїли, розплатилися, подякували і пішли спати… Приходимо ми годин в 9 вечора (закривається кухня в 11), а нам кажуть – ми вас не будемо обслуговувати. Чітку відповідь на питання “чому?” ми не змогли відразу отримати. У підсумку – “у нас багато замовлень і ми вас не можемо обслужити”. У ресторані зайнято 2 столика. Може я чогось не розумію? На наступний день те ж саме. Потім вже дівчинка-офіціант, побачивши нас, відразу втекла і покликала адміністратора. Від якої ми почули рівно те ж. Вони зайняті. Гаразд. Де поїсти ми знайшли. Та й кухар у них змінився, судячи з якості їжі. Але якось кепсько.

Після закінчення фестивалю ми пішли пройтися по Кам’янцю. За всіми тими же місцями, за якими ходила минулого року.

Спочатку – Новопланівський міст , біля якого все ще продають дуже смачне морозиво. З моста ми політали, трохи полякалися (з якоїсь причини Гончарська башта створює відчутні перешкоди і квадрік починає втрачати сигнал)). До речі, ті величезні дивні труби, що висіли під мостом.. пропали.

Далі – церква Пресвятої Трійці , в якій нічого не змінилося)) Потім – Собор Святих Апостолів Петра і Павла , який був вже зачинений. Від нього углиб до річки – там є оглядовий майданчик. З ньогої прекрасно видно Георгіївську церкву .

Звідти назад на площу до ратуші, там перекусити грузинським фаст-фудом. А далі – повз Домініканського монастиря святого Миколая на Замковий міст .

На мій превеликий подив, настав момент, коли жодної людини не було в кадрі!

Це Міські ворота. Точніше, я стояла між ними і Вірменським бастіоном.
А звідти ми піднялися на оглядовий майданчик на воротах. Залізли, власне на стіну і стали чекати.

Крім гарної розслабленої бесіди, метою було дочекатися темряви, щоб сфотографувати Кам’янець-Подільську фортецю з підсвічуванням. Але і до темряви було багато гарного!

Ну і не дарма ми туди прийшли так рано. Через 20 хвилин стіни оглядового майданчика почали заповнюватися людьми, які теж чекали темряви (і фотографами в тому числі). За підсумком ми там просиділи близько трьох годин, а я наслухалася на тему того, що фотографи гірше снайперів)))

Цю ніч ми залишалися ще в Кам’янці, а на наступний день вирушили в подорож в пошуках старих млинів. Попередньо я провела багато часу, вишукуючи інформацію про них, але по дорозі з’ясувалося, що далеко не всі вони є в інформаційному полі. Але.. все по порядку.

Спочатку нам потрібно було додивитися упущене))) Ну тобто всі, хто не розглянув фортеці Хотина і Кам’янця їх догледіли. А заодно ми трохи ще політали і відзняли.

А особисто у мене була обов’язкова програма – поки ми моталися з Кам’янця до Хотина і назад у ралійних справах, я запримітила два поля злакових (думаю, що це ячмінь, хоча і не впевнена), які ростуть упереміш з квітучим диким маком. У минулому році я не сфотографувала цю красу, про що сильно шкодувала. Зате ось запам’ятала.

Наступним пунктом (ну або першим в нашому пошуку млинів))) став Меджибіж. Але це наступна історія)))

Частина друга.
Частина третя.
Частина четверта.
Частина п’ята.
Частина шоста.