Нераннім ранком, зовсім неспішно ми зібралися в дорогу. Їхати нам сьогодні зовсім небагато, близько 350 кілометрів. Але частина шляху по гірських серпантинах))
При спробі заправитися, ми зіткнулися з проблемою. Вихідний день і ні на одній заправці на трасі нікого немає, все зачинено.. Вітер ганяє порожній самотній стаканчик по землі, а над ним танцює поліетиленовий пакетик.. На третій до нас дійшло, що щось тут не так. За підсумком: біля кожної колонки є термінал, в якому можна розрахуватися за залите паливо. Все просто – італієць відпочиває, а робота працюється))) Шкода тільки, що таким чином ми залишилися без обіду.

Коли з’їжджаєш з платного автобану, то життя не закінчується, а тільки починається)) Дрібні регіональні дороги зроблені так само добре, як і магістралі. Але є нюанс. Вже не знаю з чим це пов’язано, але іноді на дорозі пропадає центральна розмежувальна лінія. Це означає, що служба доріг вважає, що дві машини або не можуть тут роз’їхатися або можуть, але з великими труднощами – немає двох повноцінних смуг. Причому, це може статися в будь-якому місці серпантину і тривати метрів 50, а потім знову нормальна ширина. Хоча є й більш довгі ділянки вузької дороги. Бувалі люди дуже уважні до такої зміни розмітки – вважають за краще зупинитися на більш широкої частини, якщо бачать зустрічну або якось ще вирішити заздалегідь це питання. Так ось – незрозуміло мені з чим це пов’язано через те, що у всіх місцях однаково прокладали дорогу методом видавбування скель. Але в одних місцях більше вийняли породи, а в інших – менше. Чому – візуально визначити не вийшло (порода скрізь однакова, візуально різниця не спостерігається). Було пару очевидних місць, де стоять будиночки якогось волохатого століття дуже близько один до одного (їх точно ніхто рухати не буде). Ну там взагалі одна машина зі скрежетом проїжджає. Ну так чи інакше, справи саме такі))
На схилах гір не виноградники, а яблуневі сади і стародавні храми. Храми і замки зустрічаються настільки часто, що в якийсь момент просто перестаєш на них реагувати.

Наша мета – селище Sant’Antonio di Valfurva. З одного кінця в інший пішки можна пройти за півгодини. Саме селище якогось волохатого століття (поки я не з’ясувала), розташоване на висоті близько 1500 метрів над рівнем моря.

Ми добралися близько п’ятої вечора. Дуже тихе і миле місце – будиночки кам’яні, гірська річка, звуки овечих дзвіночків і тиша… Точніше, за шумом річки можна почути шум лісу і вітру в горах. І нікого.. на вулицях. Видно, що люди сидять по домівках – в вікнах горить світло. Поки було ще світло, ми вирішили пройтися. Зустріли всього пару людей. У селищі є ще один готель і магазинчик.
Згорнули в магазинчик з думками купити солодкого до чаю. Магазинчик – це кімната з парою столиків і вітриною, в якій сиротливо стоїть половина тертого пісочного пирога. Вибір невеликий)) Чомусь продавець нас злякався. Начебто і не такі вже ми страшні.. З деякими труднощами ми порозумілися з продавцем на тему пирога. Його дуже здивувало, що ми хочемо забрати весь пиріг.
Разом. Їжу треба брати з собою. Найближчий магазин знаходиться в Борміо (Bormio). Це зовсім недалеко, але пішки йти в кожну сторону п’ять кілометрів не завжди хочеться.
Послухавши річку, подивившись на стару церкву і надихавшись вечірнім повітрям, ми понесли свою солодку здобич до себе в апартаменти пити чай. Будиночок всередині виявився дуже приємним, сучасним і доглянутим. До речі, снігу навколо немає – тільки на вершинах гір і уздовж річки, погода сонячна і прекрасна.

Вранці після сніданку ми вирушили в Санта-Катарину (Santa Caterina di Valfurva). Там є підйомник на вершину. Біля підйомника є парковка. Вона не очевидна, але знайти не складно . З парковки є вихід прямо до підйомника і в ресторан. У касі нам люб’язно продали квитки без “катання на лижах” – тільки на оглядові майданчики (це один проїзд наверх і два вниз). Підйомника там два – послідовно. А від другого можна ще міцно прогулятися і потрапити на третій у верхній долині. Виходячи на першій зупинці, можна потрапити на лижну трасу до дороги. Але ми відразу поїхали наверх.

Ось таке миле і затишне місце для відпочинку. Крім нас я побачила тільки двох людей без лиж, а лижників зовсім небагато. До речі, в цей час у них не сезон. Чому – не розумію. Начебто і сніг є і зима на вулиці.. Але нам це тільки на руку.

Краса навколо – невимовна!

Гарненько нагулявшись, ми поїхали вниз.

На наступній зупинці своя краса)) Але місця для прогулянки набагато менше.

Спустившись вниз, ми трохи пройшлися по самій Санта-Катарині.

І поїхали в Борміо.
Там можна залишити машину на муніципальній парковці і піти гуляти пішки.

У самому Борміо теж є лижна траса, але вона нижче Санта-Катаріни і людей набагато більше. А саме містечко – старе і гарне.

Перші поселення в Борміо з’явилися ще в доісторичні часи. До римських завоювань ця територія була населена ретороманськими племенами і кельтами. Саме містечко з’явився в першому столітті нашої ери завдяки римлянами, які побудували тут свій форпост. Їм також сподобались термальні джерела, на яких вони побудували свої купальні, які і до цього дня користуються величезною популярністю. Завдяки своєму стратегічному положенню на перетині важливих доріг, що з’єднують Північну Італію з трансальпійським регіоном, до десятого століття ця місцевість вже багато разів була завойована різними володарями і переходила від однієї правлячої династії до іншої.

Торгівля активізувалася на початку XIX століття на військовій дорозі Стельвіо, а відкриття спа (в сучасному розумінні цього слова) на початку XX століття ознаменувало настання ери туризму в регіоні. А Чемпіонат світу з гірських лиж, який був проведений в Борміо в 1985 році, повністю змінив хід життя цього міста. Після нього Борміо став курортом. Причому одним з кращих на території всіх Альп. Окрім того, чемпіонат 2005 року залишив після себе слід у вигляді новітніх підйомників та чудових затишних готелів.

Містечко дуже затишне і миле, а якщо гуляти в обідню перерву, то і практично безлюдне. Так, в місті є безліч історичних пам’яток, але ми ж присвятили цю поїздку емоційним враженням. Тому ніяких конкретних назв і історій не дивилися. Просто блукали і вражалися))

Думка про їжу до нас прийшла на Piazza del Kuerc. Навколо повно всяких кафе, ресторанчиків, але працює тільки два – у всіх сієста. Ristorante Pizzeria Kuerc – піцерія, що працює в сієсту))

У меню не вказано ані розмір, ані вага піци. Але ми вирішили ризикнути по одній на ніс. Виявилася кожна близько 40 – 45 сантиметрів в діаметрі – зовсім немало для однієї людини. Найзабавніша виявилася піца з салямі: тісто з томатним соусом, на якому лежать чотири тоненьких, але великих за площею шматочка салямі (вони займають всю площу до країв) і трохи сиру. А ось кальцоне наповнена інгредієнтами так, що аж через край, правда анчоуси в ній явно зайві на мій смак.

Якісно обжершись і упакувавши залишки трапези з собою, ми пішли шукати самий звичайний магазин/супермаркет для місцевих. І знайшли . Крім вечері і сніданку, нам ще треба на наступний день їхати в іншу частину Доломітових Альп – в австрійську і щось їсти шляхом.

Темніє в горах рано і поки ми добралися до свого житла, вже стемніло. А пізніше ми пішли знову гуляти і слухати вечірній дзвін і шум річки і вітру.

Перша частина подорожі.
Друга частина подорожі.
Четверта частина подорожі.
П’ята частина подорожі.