Our Travels Expeditions

Накипіло-експедиція 30.08 або як втомитися до втрати свідомості)

on
September 6, 2017

Абсолютно не виспавшись, забравши Їжатко від Шефа і додавши трохи їжі в нерозібрані з відпустки речі, знову пішла спати за північ…
Підйом о 5:30, інспекція зібраного, прогрів, усушка, утруска…
Зустріч, розподіл пасажирів, з’ясування куди ж ми їдемо))))) Ну це особисто в моєму випадку, тому що я з корабля на бал)) Отримала розпливчасту відповідь “в Могрицю” і заспокоїлася)


Довелося домальовувати маркером маршрут, тому що гугломапа не дає додати більше точок.

Я зайняла позицію “я хвіст” і особливо не питала куди ми їдемо – куди перший, туди і я))
Звична траса Харків – Богодухів – Тростянець… Вже не буду описувати байраки і вибоїни)))
Але! В дорозі я починаю на швидкості вище 80 км/год відчувати запах горілого масла… Таки зупинилися, обнюхали Їжатко, виявили початок повільного кінця прокладки під головою двигуна, не заспокоїлися, тому що там занадто мало для такого інтенсивного запаху – буквально легкий наліт масла діаметром близько 2 см. Заглянули під машину… а там відірваний правий задній аморт. Точніше його кронштейн. А масло пускає десь кардан на вихлопну.

Ну дістали інструменти, зняли аморт, поклали в машину і все) спокійно поїхали далі))) (це окремий пункт, за який я обожнюю свою машину)))
Цього разу джентльмени вирішили взяти своє:

Першим пунктом програми раптово стала Садиба Голіциних-Кеніга, збудована в середині ХVIII ст. Під прапором “чого даремно кожен раз повз кататися – давайте вже зайдемо” ми пішли подивитися садибу і при ній місцевий краєзнавчий музей. У тому місці, де гід почала розповідати про роль окремих особистостей в історії краю, я зрозуміла, що надовго ми не затримаємося – у нашого начальника явно думки відрізнялося, але він занадто тактовний зі сторонніми, щоб їх нав’язувати))))) Тому ми спритно добігли зали і пішли ходити навколо))


Садиба Голіциних-Кеніга в м. Тростянець, середина ХVIII ст.

Наступним пунктом виявилося село Токарі. Там ми мали можливість поспостерігати залишки дзвіниці Всесвятського надвратного храму, освяченого в 1760 році, Сумського Успенського чоловічого монастиря (скасований в 1788 році). Причому, в даному випадку залишки особисто мене нічим не зачепили і не вразили.


Залишки дзвіниці Всесвятського надвратного храму 1760 р

Наступний пункт програми – Грунівка. Собор Святого Архистратига Михаїла. (1854 г.)

Мене цей пункт не особливо зацікавив сам по собі, але кожен вважав своїм обов’язком взяти упор лежачи:


Ось тут)

І вид з пагорба був прекрасний)
Звідси ми рушили в бік Могриці. Там нас чекав храм Святителя Володимира (“побудований на прохання жителів села в XIX столітті”)) Але це пізніше, а по дорозі ми заїхали в одне мальовниче містечко)))

Наскакалися там, нарізали кіл по піску)) А потім голод взяв над нами верх і ми поїхали дивитися храм, тому що відразу після нього нам обіцяли дозволити поїсти)))):


с. Могриця, храм Святителя Володимира


Храмова перкусія, с. Могриця, храм Святителя Володимира


Бременські журналісти))

Наш проводир хоробрих пообіцяв нам красу і місце для пікніка біля села і повів від магазину після закупівлі мороженок))
І воно того варте! Неймовірної краси місце!

І що? Правильно! Гірка! Жахлива, крута крейдяна гора! Спочатку туди ломанулся Патрик, заїхав, розвернувся, спустився:

Ну і ось:

Чесно – страшно було до нестями! Воно на фото і відео не таке круте, як в реальності… Такий собі трамплін в небо зі стіною відразу за перегином… Але спускалася я не розвертаючись)) Ще одне випробування для психіки – крейдяна порода, місцями обсипається, якщо потрапити не в колію, машина крекче… Але все вийшло)) Я собою дуже задоволена – гусениця з мультика про мурашку вдало подолана!


Ось так приблизно я і виглядала)))

Насправді, як і завжди, після завершення всіх маневрів воно зовсім не здається таким зловісним і лякаючим. Просто я це робила вперше))
Патрик на досягнутому не зупинився і заліз на самий верх:

А я взяла фотоапарат і пішла гуляти, заспокоювати нервову систему))
Поки ми розважалися, інша група подолала гряду пагорбів і знайшла місце для пікніка. Ми спустилися і об’їхали крейдяні гору. Але! Не все так просто) Патрик поліз по горбах, а я по дурості вирішила їх об’їхати низом))) Краще б штурмувала)) Ями розміром з моє колесо і трохи більше рівно по лінієчці в шаховому порядку! Це кошмар якийсь. Подумала і включила знижену просто щоб не смикати мотор постійними перегазовками. І ось мій улюблений Пімп-кар радісно під оглушливі крики пострибав до місця пікніка.
Як тільки буде готове відео з квадрокоптера, я обов’язково окремо його викладу. Неписана краса)))
Поїли, посиділи і зібралися назад)

Все було б цілком шикарно, якби не улюблене наше “давайте поїдемо короткою дорогою”… Ось не можна ніяк і ні за яких обставин вестися на це. Скільки разів вже це було)))) Але ж ні) Причому я все так само їду другою і не зовсім знаю куди ми їдемо – знаю, що додому, але чому тут ліворуч, у тут праворуч…
Що мене потішило дуже сильно – ми на початку цієї самої “короткої” дороги проїхали через Запсілля та Миропілля.
Неймовірної краси старий храмовий комплекс – на одній території і православний і католицький, як сказали знавці, “міні-копія собору святого Петра з Риму в плані”.
Ми взагалі там зупинилися тільки тому, що мій пасажир став кричати, хапати мене за руки і топати ніжками “зупинись, стій! Там храаам!” А Патрик не помітив нашої зупинки і почухав в далечінь. Зв’язку немає, рація сіла)))
Це було вже в темний час і фотоапарати не взяли цю красу, не дивлячись на те, що я поставила мордахою до храму Їжатко і включила всі люстри))))
Поки я світила, а народ там нишпорив, Патрик встиг виїхати далеко, а до храму під’їхала машина з батюшкою і кимось ще. Вийшла кумедна ситуація – вони подумали, що ми від них тікаємо, тому що я вимкнула світло і звільнила проїзд у двір, а народ забрів за храм))) Але все швидко вирішилося)
Повернувся Патрик з усіма знавцями і ми отримали можливість спокійно все обійти, вислухали коротку історію і дозвіл приїхати вдень, все відзняти і навіть потрапити в дзвіницю)))
Ну а далі знову треш! Експедиція – вона на те й експедиииція)))
Замість асфальтової дороги ми опинилися на курній піщаній грунтівці… Посеред полів з кукурудзою – за півметра від мене одна стіна, в других півметрах – інша, клуби пилу від Патрика, ніч – видимість нульова. Буквально на дотик і орієнтуючись на нервовий танець неясних габаритів Патрика. До того моменту я вже втомилася так, що почала відключатися не дивлячись ні на що. (Тільки повернулися з півдня, майже не спали, ранній підйом, 20-та година за кермом…) Але з цієї кукурудзи я виїхала і зовсім без втрат для Їжатка і навіть для пасажирів. Але як тільки ми таки знайшли правильний напрямок, я попросила Господина-На-Баклажані сісти за кермо. Що вам сказати? Людина, яка звикла їздити на седані за кермом Їжака – це щось. Мене заколисало від цих зигзагів п’яного зайця через 5 хвилин. Сон майже забило. Він виписував петлі від краю до краю дороги, попутно рахуючи ями, які не вдалося об’їхати… І ось тут я зрозуміла як виглядає Богодухівська траса очима людини на седані. Складно описати глибину усвідомлення масштабу трагедії.
Через пару десятків кілометрів я таки вимкнулася і прокинулася вже в Харкові.
Розвезли пасажирів і спати. Знову близько троьх ночі.
А вранці поїхала в майстерню. Але про це в наступній серії;)

TAGS
RELATED POSTS

LEAVE A COMMENT

This site is protected by reCaptcha and the Google Privacy Policy and Terms of Service apply.

The reCAPTCHA verification period has expired. Please reload the page.

Olga Dzyuba
Odessa, UA

Hello! My name is Olga, nice to meet you! In this blog, I am talking about our travels to beautiful and unusual places in Ukraine and beyond. Well and the history of these places. I sincerely believe that it is possible to find something interesting anywhere - just look at the outside world from different angles)))
More

0
    0
    Your Cart
    Your cart is emptyContinue Shopping
    Archives
    0
      0
      Your Cart
      Your cart is emptyContinue Shopping