Одного разу нам зателефонував наш друг друг Антон Бондарев і запропонував “покатати княжну Галіцину по історичних місцях”. Ну ясна річ, ми погодилися))
Маршрут був обраний з тих, де ми були, тому що бажання блукати за принципом монетки з княжною не було ніякого, до того ж княжна Катерина Олександрівна – леді європейська, у віці – до наших доріг не звична.
Отже, 24 травня зібралися ми в центрі Харкова (вже закавлені і заправлені))), посадили нашу леді в Патрика, разом з журналістками. Зі мною в Їжатко посадили оператора і двох людей з супроводу княжни – Олену і Мартіна – веселого німця, який вже 10 років живе в Україні.
Я щиро побоювалася, що Їжатко доведеться гостям не до вподоби – аж надто вона чуйна на рельєф дороги, але вийшло весело!
Першим пунктом програми стала Сковородинівка – там є музей і прекрасний (доглянутий!) парк. Музей виявився закритий, а парк ми обійшли з великим задоволенням. Теоретично, парк присвячений Григорію Сковороді – видатному українському філософу, поету і педагогу, але практично з ним в парку пов’язаний закритий музей і пам’ятник. Ну ще мертвий дуб, під яким за легендою любив сидіти Григорій Сковорода.

Правда, дорога до нього не з кращих. Хіба що, їхати по київській трасі і трястися зовсім небагато, але якісно.
Другим нашим пунктом стала садиба графів Клейнмихель, побудована на місці минулих маєтків в середині XIX століття в с. Лютівка.
Ми там були в минулому році восени – з тих пір нічого не змінилося. На щастя – в погану сторону, на жаль – в кращу. Все так же свистить вітер в дірявому даху, ясен заглядає в бальний зал, а ступені парадного входу стомлено лежать рівним насипом… Правда, буйство фарб навколо полегшує гнітючу атмосферу.

Біля Лютівки є прекрасне місце для пікніка – ми там і минулого разу зупинялися – величезна галявина, яка частково є заплавними луками, а ще поруч озеро і річка. Там в альтанці наші гості нас смачно і ситно нагодували бутербродами, а всіх, крім водіїв, ще і напоїли вином – французьким і ужгородським)) Княжна із задоволенням спілкувалася з усіма – розповідала свої враження від поїздки, питала про наше життя, а коли вони з Мартіном побачили стадо корів, то поспішили до них фотографуватися)) Звичайно, розмовляла з нами княжна – це голосно сказано, тому що російська її хоч і з найчистішою вимовою, але словниковий запас дуже маленький. Тому, деякі моменти в спілкуванні були комічними))

Далі ми поїхали в Писарівку. Там розташований етнографічний музей, в якому жителі села збирають все, що має історичну або культурну цінність з їх точки зору. Сам музей знову виявився закритий і ми не стали дзвонити господареві, щоб не чекати його ще годину або більше, тому що сонце почало хилитися до обрію. Просто погуляли по околицях.

А далі ми вирішили поїхати не в згорілий місяця півтора тому Старий Мерчик, а в палац у Шарівці. Я особисто там жодного разу до цього не була, хоча місце вкрай туристичне. І саме так – вкрай. Нам надзвичайно пощастило – крім нас в замку був тільки доглядач, який провів Катерину Олександрівну з Мартіном по всій території, все розповів і показав, а ми були надані самі собі.
Мене цей замок підкорив своєю гармонійністю і суворою витонченістю. У кабінеті, обшитому панелями з мореного темного дерева, мабуть працювати одне задоволення! Безумовно, його потрібно привести до ладу – відновити і відреставрувати оранжерею, штукатурку, парк. Але він чудовий!

Догулювали друге коло ми вже в легких сутінках – все ніяк не могли надивитися)))
Дорога додому була коротка і проста – можна було їхати по трасі. Під час прощання княжна сказала, що була дуже рада з нами познайомитися – їй було дуже смішно (підозрюю, що весело)) і ще вона ніколи не знала, що на машинах можна ТАК їздити! Тут питання явно було у тому, що ми їхали аж 50 – 60 км/год по нашим розваленим дорогам, калюжам, полям і влаштовували їм сафарі)) Ну головне, що усі задоволені (і ми в тому числі)).