Як і обіцяли, ми рішуче влаштували Автопробіг по слідах останньої експедиції.
Не дивлячись на те, що напередодні старту багато хто сказав, що не зможуть поїхати, все вийшло і було дуже весело і цікаво))
Цього разу було три машини – Патрік, Патриція і Баклажан. Більшу частину дороги Патрицію пілотував Ігор Болотов. Я з величезним задоволенням зайняла поруч з ним пасажирське (штурманське) місце і вбирала знання і навички шляхом безпосереднього спостереження і відчуття)))
А подивитися було на що, бо напередодні пройшов дощ і весь той пил, який забивав мені ніс, очі і вуха тепер перетворився в якісний заміс глини на чорноземі))
А тепер почну спочатку:
Ранній (вже зазвичай) ранок, все зібрано, укладено і запхано і ми вирушаємо на збір пасажирів.

Чекаємо всіх

Пригоди почалися відразу – тільки ми розсілися по машинах, у Патріка відмовився жити акум. Він вже не перший раз такий фокус влаштовує, але це було невчасно. Пан-На-баклажані стрибнув у машину і помчав за крокодилами, але хитрий Ас все зробив на місці і без них. Зняли з Патриції акум, завели Патрика, переставили назад акумулятор та й годі)

Процес екстреного старту Сланяр

Далі була знайома нам дорога, “яка не-” на Богодухів, Охтирку і далі в Лифине.
Цього разу посеред траси колодки розводили баклажанові))

Добре, коли є професійний механік!

Дітвора за час ремонту обриває соняшники і пізнає кропиву))

Під’їзд до Лифиного розмило добряче – тільки звернули з траси в поля і почалося. Патрік йшов першим, зробивши для всіх інших колію “п’яна змія на вигулі”. За ним котився Баклажан виключно завдяки навичкам свого пілота, а ми замикали цю благородну процесію на своїй гладкій гумі)) Повеселились ми на усі 40 км/год! По самі вуха)) Дитинча у нас на задньому сидінні з захопленням горлала “давай, дядько Ігор, тисни на газ! Ми повинні бути першими!”, За підсумком зробивши висновок, що наш пілот – Оптимус Прайм, чим неймовірно всіх потішив))

Шлях до Лифиного)

Спуск там як був глиняний, так і залишився – тільки тепер це було набагато цікавіше:

У самому Лифиному ми походили садибою і послухали чудову лекцію про слобожанське і не тільки дворянство від Антона Бондарева. Лекція була дійсно дуже пізнавальна – особисто я з великою зацікавленністю дізналася для себе багато нового)))

Поки ми слухали, почався дощ і ми вирішили чухнути до озера, щоб потім не влаштовувати героїчні грязьові гонки.

У підсумку, поки Патрік штурмував розмокший в мотлох підйом на своїх гудрічах, Ігор поїхав пологим схилом з травичкою і об’їхав всю цю красу з геройствами. За нами ув’язався баклажанчик та плюнувший на патетику Патрік)))
Ця дія вберегла нас і наших пасажирів від тягання на шнурках один одного та іншої свинської радості. Наші пасажири і без того отримали масу задоволення від подолання калюж з наскоку і юління по рідкому бруду. Ось так відразу влаштовувати з автопробігу трофі без моральної підготовки ми не ризикнули, та й пікнік нас всіх вабив зі страшною силою – до того моменту вже годин 8 – 9, як не ївши)))
Шелехівське озеро, яке нас підкорило своїми сірими чаплями, ми шукали трохи довше, ніж минулого разу. А все тому, що там біле місце на картах – жоден супутник в наших навігаторах не намалювався. Не пам’ятаю скільки там кілометрів полями навпрямки з абсолютно однаковими зворотками “ліворуч вздовж посадки”… Не згадаю до скількох з них ми заїжджали, допоки не знайшли ту саму, позначену знаком лісництва… Подивилися на неї і поїхали в Лебедин на “озеро з білим піском”…
Дорога до пікніка збільшилася на годину або близько того)))
По дорозі ми приїхали не до того озера, яке з білим піском, а до сусіднього, яке з рибним господарством)) А все чому? А тому, що я не з’ясувала перед поїздкою точно – яке з них те саме (бо наївно сподівалася, що запасний варіант не знадобиться і ми посидимо у Шелехівського), в чому гірко каялася.
Але всі перепони були подолані, білий пісок виявлений, навіть біля озера – дуже гарно і в теплу погоду повинно бути чудово для купання))
Найцікавіше, що поки ми їхали до цього чарівного місця, то довго вправлялися на тему того, що потрібно зателефонувати в Небесну канцелярію з приводу безперервного дощу… І ось – ми приїжджаємо, виходимо і дощ припиняється! Величезна подяка, що почули і прийняли до розгляду!))

Але підкралася несподіванка, яку наша команда перетворила в сміхову істерику – жодної альтанки/лавки – стерильний в цьому питанні пляжик!
Але! Ми спритні, швидкі і диявольськи хитрі! Тому стіл був організований зі стопки в три запаски зі знайденою палетою зверху, застелений і накритий по-царськи) Шашлик, печені з сиром і часником баклажани, грибочки-гриль… Ммм))) Як же мовчки воно все упліталося))) І навіть не тільки тому, що всі були по-звірячому голодні, а й тому, що Ігор дуже смачно все це готує))

Коли я писала розклад для цього заходу, то останній пункт був “20:00 – максимальний час для старту додому”. Рівно о 19:45 почався дощ, ми зібралися за 15 хвилин і поїхали. Звісно, найближчі н-кілометрів темою обговорення було “Заявка Канцелярією виконана – усі вільні”))))
Зворотна дорога була такою ж нерівною і пом’ятою, нікуди вона не поділася. А ще темною і мокрою. Швидкість нашого руху регулювалася баклажанчиком – ми його відправили першим, як найкволішого та слабкішого))) Хоча і досить швидкого (всі наші заїзди на маршруті він гордо пройшов). Але ось розбитий асфальт зрізає героїзм до 40 – 50 км/год.
Коли їдеш по дорозі Лебедин – Охтирка, то здається, що це старовинна покинута дорога в лісі. Дуже вузька смужка розбитого в мотлох асфальту, по боках від якого ростуть великі кущі. Більшість доріг в країні мають смугу трави (і досить широку) з боків від траси, за якою починається або поле, або лісосмуга. А тут впритул високі кущі))) І машин там в цей час і день тижня вкрай мало – ми зустріли близько десятка всього.
На цій цікавій дорозі ми допомогли людині на якомусь седані. Знайшли найменший домкрат з усіх, що були, народ підняв за борт машину і людина змогла поміняти порване колесо.
Як завжди пригнічує те, що ми єдині, хто зупинився за півтори години за словами цієї людини.
Далі на дорозі нас намагалися попросити запаску, тому що і колесо і запаска вже зійшли, але ми розміром не зійшлися)) При всьому бажанні.
Десь в Охтирці ми випили кави (на якийсь заправці) і Ігор пішов спати, а я сіла за кермо.
Без пригод ми дісталися додому, розвезли наших пасажирів по домівках і близько другої години ночі пішли спати.
Звичайно наступного дня ми відправилися на мийку))) Там нас знають і люблять – по телефону вже питають – ми як завжди або лайт? Якщо як завжди, то будь ласка ввечері – щоб приділити багато часу. Коли 3 години, а коли і 5.
Наскільки мені відомо, нашим пасажирам сподобалося з нами кататися)) і я чула варіації на тему “Історичного Сафарі по Слобожанщині”. Ми не проти – ми тільки за!