Абсолютно не виспавшись, забравши Їжатко від Шефа і додавши трохи їжі в нерозібрані з відпустки речі, знову пішла спати за північ…
Підйом о 5:30, інспекція зібраного, прогрів, усушка, утруска…
Зустріч, розподіл пасажирів, з’ясування куди ж ми їдемо))))) Ну це особисто в моєму випадку, тому що я з корабля на бал)) Отримала розпливчасту відповідь “в Могрицю” і заспокоїлася)

Довелося домальовувати маркером маршрут, тому що гугломапа не дає додати більше точок.

Я зайняла позицію “я хвіст” і особливо не питала куди ми їдемо – куди перший, туди і я))
Звична траса Харків – Богодухів – Тростянець… Вже не буду описувати байраки і вибоїни)))
Але! В дорозі я починаю на швидкості вище 80 км/год відчувати запах горілого масла… Таки зупинилися, обнюхали Їжатко, виявили початок повільного кінця прокладки під головою двигуна, не заспокоїлися, тому що там занадто мало для такого інтенсивного запаху – буквально легкий наліт масла діаметром близько 2 см. Заглянули під машину… а там відірваний правий задній аморт. Точніше його кронштейн. А масло пускає десь кардан на вихлопну.

Ну дістали інструменти, зняли аморт, поклали в машину і все) спокійно поїхали далі))) (це окремий пункт, за який я обожнюю свою машину)))
Цього разу джентльмени вирішили взяти своє:

Першим пунктом програми раптово стала Садиба Голіциних-Кеніга, збудована в середині ХVIII ст. Під прапором “чого даремно кожен раз повз кататися – давайте вже зайдемо” ми пішли подивитися садибу і при ній місцевий краєзнавчий музей. У тому місці, де гід почала розповідати про роль окремих особистостей в історії краю, я зрозуміла, що надовго ми не затримаємося – у нашого начальника явно думки відрізнялося, але він занадто тактовний зі сторонніми, щоб їх нав’язувати))))) Тому ми спритно добігли зали і пішли ходити навколо))

Садиба Голіциних-Кеніга в м. Тростянець, середина ХVIII ст.

Наступним пунктом виявилося село Токарі. Там ми мали можливість поспостерігати залишки дзвіниці Всесвятського надвратного храму, освяченого в 1760 році, Сумського Успенського чоловічого монастиря (скасований в 1788 році). Причому, в даному випадку залишки особисто мене нічим не зачепили і не вразили.

Залишки дзвіниці Всесвятського надвратного храму 1760 р

Наступний пункт програми – Грунівка. Собор Святого Архистратига Михаїла. (1854 г.)

Мене цей пункт не особливо зацікавив сам по собі, але кожен вважав своїм обов’язком взяти упор лежачи:

Ось тут)

І вид з пагорба був прекрасний)
Звідси ми рушили в бік Могриці. Там нас чекав храм Святителя Володимира (“побудований на прохання жителів села в XIX столітті”)) Але це пізніше, а по дорозі ми заїхали в одне мальовниче містечко)))

Наскакалися там, нарізали кіл по піску)) А потім голод взяв над нами верх і ми поїхали дивитися храм, тому що відразу після нього нам обіцяли дозволити поїсти)))):

с. Могриця, храм Святителя Володимира

Храмова перкусія, с. Могриця, храм Святителя Володимира

Бременські журналісти))

Наш проводир хоробрих пообіцяв нам красу і місце для пікніка біля села і повів від магазину після закупівлі мороженок))
І воно того варте! Неймовірної краси місце!

І що? Правильно! Гірка! Жахлива, крута крейдяна гора! Спочатку туди ломанулся Патрик, заїхав, розвернувся, спустився:

Ну і ось:

Чесно – страшно було до нестями! Воно на фото і відео не таке круте, як в реальності… Такий собі трамплін в небо зі стіною відразу за перегином… Але спускалася я не розвертаючись)) Ще одне випробування для психіки – крейдяна порода, місцями обсипається, якщо потрапити не в колію, машина крекче… Але все вийшло)) Я собою дуже задоволена – гусениця з мультика про мурашку вдало подолана!

Ось так приблизно я і виглядала)))

Насправді, як і завжди, після завершення всіх маневрів воно зовсім не здається таким зловісним і лякаючим. Просто я це робила вперше))
Патрик на досягнутому не зупинився і заліз на самий верх:

А я взяла фотоапарат і пішла гуляти, заспокоювати нервову систему))
Поки ми розважалися, інша група подолала гряду пагорбів і знайшла місце для пікніка. Ми спустилися і об’їхали крейдяні гору. Але! Не все так просто) Патрик поліз по горбах, а я по дурості вирішила їх об’їхати низом))) Краще б штурмувала)) Ями розміром з моє колесо і трохи більше рівно по лінієчці в шаховому порядку! Це кошмар якийсь. Подумала і включила знижену просто щоб не смикати мотор постійними перегазовками. І ось мій улюблений Пімп-кар радісно під оглушливі крики пострибав до місця пікніка.
Як тільки буде готове відео з квадрокоптера, я обов’язково окремо його викладу. Неписана краса)))
Поїли, посиділи і зібралися назад)

Все було б цілком шикарно, якби не улюблене наше “давайте поїдемо короткою дорогою”… Ось не можна ніяк і ні за яких обставин вестися на це. Скільки разів вже це було)))) Але ж ні) Причому я все так само їду другою і не зовсім знаю куди ми їдемо – знаю, що додому, але чому тут ліворуч, у тут праворуч…
Що мене потішило дуже сильно – ми на початку цієї самої “короткої” дороги проїхали через Запсілля та Миропілля.
Неймовірної краси старий храмовий комплекс – на одній території і православний і католицький, як сказали знавці, “міні-копія собору святого Петра з Риму в плані”.
Ми взагалі там зупинилися тільки тому, що мій пасажир став кричати, хапати мене за руки і топати ніжками “зупинись, стій! Там храаам!” А Патрик не помітив нашої зупинки і почухав в далечінь. Зв’язку немає, рація сіла)))
Це було вже в темний час і фотоапарати не взяли цю красу, не дивлячись на те, що я поставила мордахою до храму Їжатко і включила всі люстри))))
Поки я світила, а народ там нишпорив, Патрик встиг виїхати далеко, а до храму під’їхала машина з батюшкою і кимось ще. Вийшла кумедна ситуація – вони подумали, що ми від них тікаємо, тому що я вимкнула світло і звільнила проїзд у двір, а народ забрів за храм))) Але все швидко вирішилося)
Повернувся Патрик з усіма знавцями і ми отримали можливість спокійно все обійти, вислухали коротку історію і дозвіл приїхати вдень, все відзняти і навіть потрапити в дзвіницю)))
Ну а далі знову треш! Експедиція – вона на те й експедиииція)))
Замість асфальтової дороги ми опинилися на курній піщаній грунтівці… Посеред полів з кукурудзою – за півметра від мене одна стіна, в других півметрах – інша, клуби пилу від Патрика, ніч – видимість нульова. Буквально на дотик і орієнтуючись на нервовий танець неясних габаритів Патрика. До того моменту я вже втомилася так, що почала відключатися не дивлячись ні на що. (Тільки повернулися з півдня, майже не спали, ранній підйом, 20-та година за кермом…) Але з цієї кукурудзи я виїхала і зовсім без втрат для Їжатка і навіть для пасажирів. Але як тільки ми таки знайшли правильний напрямок, я попросила Господина-На-Баклажані сісти за кермо. Що вам сказати? Людина, яка звикла їздити на седані за кермом Їжака – це щось. Мене заколисало від цих зигзагів п’яного зайця через 5 хвилин. Сон майже забило. Він виписував петлі від краю до краю дороги, попутно рахуючи ями, які не вдалося об’їхати… І ось тут я зрозуміла як виглядає Богодухівська траса очима людини на седані. Складно описати глибину усвідомлення масштабу трагедії.
Через пару десятків кілометрів я таки вимкнулася і прокинулася вже в Харкові.
Розвезли пасажирів і спати. Знову близько троьх ночі.
А вранці поїхала в майстерню. Але про це в наступній серії;)