Перед тим, як їхати “на материк”, ми вирішили дістатися до краю коси не пішки, а колесами. Якщо ми вже тут, то просто виїхати і залишити білу пляму на карті – ну як мінімум шило буде тиснути на совість ще довго)))
Насамперед ми заїхали на старий причал, біля якого знімали бакланів.

Сама будівля виглядає доглянутою, хоч і старою. Поруч є маленька рятувальна станція, біля якої збираються рибалки. А ще там чергують шкідливі і неприємні дідугани “рятувальники”, які більше схожі на похилого віку шахістів – сидять на березі у кепочках і на питання або не відповідають (адже вони зайняті своєю неквапливою бесідою), або відпускають тупі сальні жарти з видом східних мудреців, які пізнали життя. А ось на зруйнованому пірсі рибалять цілком спокійні і доброзичливі люди)))

До краю коси ми вирішили поїхати південним узбережжям – тут є дорога, але вона місцями з дуже глибоким піском. Уздовж всієї коси розташовані маленькі кемпінги з водою та електрикою, один з яких ми обов’язково оберемо наступного разу замість галасливого дитячого табору у Римбовському.
Поки ми повільно, але вірно греблися на грязьовий гумі піщаними барханчиками, було багато часу для розглядання навколишніх краєвидів. І в одному місці навіть зупинилися, щоб помилуватися гніздуванням птахів на солончаку.

Близько до птахів не вдасться так просто підійти – солончак має дуже в’язку поверхню. Швидше за все, ці птахи вже це зрозуміли і зовсім не лякаються, коли по периферії їх території бродять люди.
Надивившись на птахів, ми тихенько погреблися далі. На кінці коси є причал “Нібулон” для катерів з боку “материка”, паркан і пляж з кількома кафе.
Причал як причал – на нього приходять ракети з Миколаєва, Херсона, Нової Каховки та можливо з Очакова (а може з Очакова ходять до причалу біля Покровки).

Дорога впирається в паркан, а далі – тільки пішки.
Є інформаційний стенд з фантастичною реалістичністю координат пам’яток. Ми навіть парочку знайшли)))

Спочатку ми спробували йти пішки по дорозі, але це вкрай проблематично – досить глибокий і дуже гарячий пісок і палюче сонце. Видохшись, зобразили сайгаків, перестрибуючи колючки в сторону прибою. Смугою прибою йти набагато простіше: прохолодне море охолоджує ноги, вітер свіжий і пісок щільний. Топати від причалу до краю коси близько півгодини. Мабуть через те, що була середина дня, ми майже нікого не зустріли.
На краю коси є затоплений кораблик (здається, це баржа).

А трохи далі самий хвостик, біля якого найтепліша вода в окрузі))) І це дуже добре, бо за час нашого перебування вода була або холодна (не дивлячись на жахливу спеку), або нагадувала кисіль через кількість медуз (ну не люблю я їх на дотик) і теж була не сильно гарячою. А тут – краса)))

Скупавшись досхочу, ми потопали назад. Спочатку вирішили спробувати піти з боку затоки по смузі прибою, але там виявилося йти складно. Вся лінія прибою вкрита товченою черепашкою не надто вже й дрібної фракції та заразом йти складно, як і по піску, тільки ще й гостро. Тому ми знову зобразили сайгаків в заростях колючок й пішли по пляжу в сторону машин. Вирішили спробувати місцевої їжі, але надалі про це шкодували.

За великим рахунком, від таких місць вже ніхто нічого не чекає, але дивуємося кожного разу, хоча можна було вже й звикнути. В одній з двох кав’ярень ми змогли купити сухарики та квас (мохіто, лимонад), а в другій вже “повноцінно поїсти”. В меню картопля, відбивна, сосиски, смажені бички, салат і щось ще. Народ, який прибув на ракеті і пройшов крізь кафе, рівномірними і рідкісними рядами лежить на пляжі навколо. По обидва боки від точок харчування людей на пляжі практично немає. За великим рахунком, сюди варто їхати, якщо хочеться швидко потрапити на досить безлюдний пляж, але не дуже далеко від людей. При цьому розраховувати на пам’ятки, “активний відпочинок” (в будь-якому розумінні) або високий сервіс не варто. Якщо не розраховувати на лежаки біля кав’ярень (поняття не маю платні вони чи ні), то обов’язково потрібно брати з собою тент/зонт/що-небудь для створення тіні.
Назад ми вирішили їхати північною стороною коси і мали рацію. Дорога набагато простіше, глибоких піщаних ям набагато менше. По дорозі трохи заблукали, знайшли місцевих жителів і запитали у них як би нам простіше дістатися до “материка”. Секрет виявився простий – потрібно їхати вздовж ЛЕП. Дорога не завжди йде саме вздовж лінії – повертає, петляє, але до ЛЕП повертається. В одному місці зустріли ланос або сенс (вже не пам’ятаю), який стирчить мордою в досить глибокому піску – людина явно летіла довго по прямій, а 90-градусний поворот йому не дався. З людьми все добре, вони вже чекають підмогу (у цей момент підгортає нивик). Не варто на таких машинах їздити по Кінбурнській косі далі Геройського – навіть якщо перші двадцять кілометрів вдасться проскочити, обов’язково знайдеться яма, поворот або щось ще, що зупинить ваш нестримний політ до приїзду місцевих жителів на більш прохідною техніці. А місцеві жителі бурчать, що люди відправляються в піски без нормального зв’язку (там на косі не найкраще покриття по мережі), без навігації і потім довго намагаються пояснити де ж їх шукати, якщо виходить додзвонитися.

За початковим планом ми хотіли в цей день заїхати до степового маяка, але за часом вже ніяк в світловий день не встигали. Тому ми поїхали відразу в Одесу. Там ми влаштувати базу у своїх друзів і наступного дня витратили на приведення себе до ладу. А ввечері спробували знайти місце, де б поїсти великою компанією з собакою. Це виявилося дуже складно: у центрі міста відключили воду і заклади не приймали, в інших місцях або не можна з собакою, або не більше чотирьох людей (протиепідемічні обмеження), або “на винос”. Поїхали до Чорноморська у уже відоме нам місце “Piano”, бо там є тераса і досить смачно, хоча і не дешево. Виявилося, що не так вже воно тепер і смачно… ще й не дешево. Поки ми там сиділи, пройшла злива і на наступний день прогноз був теж дощовий. З цього приводу ми вирішили наступний день присвятити прогулянці Одесою, а вже потім їхати на розвідку лиманів.
Погуляли ми чудово, погода була сонячна, а вечір теплий і приємний!

Звичайно, зустрілися з місцевими жителями)))

Перше місце для вирішення тактичних завдань за цей вечір у нас було в “Італійському кварталі“:

Гарна, смачна їжа за прийнятні гроші.
Друга точка стратегічного планування, яка спокусила нас прохолодними напоями, була створена у “Гоголь Моголь“.

Наступного ранку ми поїхали на Тузлівські лимани. По дорозі заїхали до Санжейського маяка.
Знайшли його не відразу, але місцеві нам підказали в які кущі заїхати, щоб потрапити до маяка)))

Нічого особливо примітного в цьому місці немає, бо маяк на цей час знаходиться на реставрації і за паркан потрапити не можна.

Наступна наша точка – Лебедівка. Це східний край Тузлівських лиманів. Звідси ми розраховували трохи розвідати що тут та як і вирішити чи варто їхати сюди на ночівлю, щоб зняти птахів на сході сонця.
З першого погляду тут немає нічого особливого – піщаний берег, намети, полчища гнусу… Але якщо пройти трохи вглиб, то там можна виявити дуже гарні краєвиди)))

І багато-багато птахів!

Але підходити до них потрібно дуже обережно – хоч вони і зайняті своєю годівлею, людей і гучні звуки вони добре помічають і відразу перелітають на інше місце. Тут можна зустріти кілька видів чайок, пару видів пеліканів, якихось птахів, схожих на куликів або чапель.

Я собі знайшла горбок дуже близько до птахів і лежала за ним, поки не заповнила карту на фотоапараті.

Всі інші за цей час занудьгували, втомилися від гнусу та поховалися по машинах. Але ось вона я, повернулася і поїхали далі))) Треба сказати, що гнусу тут просто неймовірна кількість. Вірніше, це не гнус, а комар-дзвінець. Істота зі своєрідним життєвим циклом – він навіть вкусити/вжалити не може – йому нічим. Але це ніяк не заважає цим хмарам забивати ніс, рот, вуха і очі… Ось ця дрібниця вирішили для нас питання про ночівлю в цьому місці.
Так як часу було ще багато, ми вирішили з’їздити на північну сторону цього краю лиманів – в район селища Тузли.
Шляхом була знайдена точка харчування “Шато Шафран“.

Судячи з усього, тут їдять не тільки люди, які тут знімають житло, але і з сусідніх баз – велика кількість столів, людей, офіціантів. Їжа добра, смачна і не дорога, але вода там використовується опріснена.

Щоправда, ми вочевидь потрапили на обідній час, бо народу було дуже багато і чекали ми свою їжу досить довго.
Проїхали крізь Тузли та обрали перше-ліпше місце на березі. На солончаках і лиманах завжди можна знайти гарні кольори)))

Щоправда, тут немає птахів – вони усі на південній стороні, біля моря (і я їх розумію)))) Але і звонця тут теж немає і просто дуже гарно)))

Коли ми втомилися захоплюватися і відлітали усі батарейки, ми поїхали назад до Одеси в улюблену раменну “MoMoYaMa“.
Наступний день у деяких з групи був робочий, а решта пішли намагатися потрапити в Ботанічний сад. На превеликий жаль, ми приїхали до зачинених воріт з табличкою “карантин”. Поблукавши навкруги, не знайшли нічого цікавого, зайшли поїсти у “Три баранчика“.

Виявилося дуже понтовий і дорогий заклад, але хоча б було смачно))))
Перед поверненням додому ми поїхали посидіти на море ввечері.

Дорога додому виявилася веселіше, ніж ми розраховували))) Коли ми обирали яким маршрутом їхати, один наш друг нам розповів, що зробили дорогу через Кривий Ріг. Ну як зробили.. залишилося доробити двадцять кілометрів. Ціє’ дороги фактично не існувало більше сорока років – там ніхто не ризикував їздити. І ми вирішили ризикнути і повторити подвиг нашого друга. Він чесно нас попередив, що ці двадцять кілометрів – це пекло на Землі. І виявився повністю правий. Коли ми їхали там наступного разу, вона вже була закінчена. Але це було наступного разу))) А зараз – клуби пилу, нескінченний потік фур зі швидкістю 10 – 20 км/год і судомні пошуки з’їзду в поля. У полях дорога ґрунтова, з великими перепадами, але гладка. З полів дорога виходить прямо до таблички “Дніпропетровська область”, від якої починається вже нормальна дорога. Це були дуже вимотуючі двадцять кілометрів. На щастя це все веселощі, яке нам приготувала дорога додому)))

Частина перша.