Так склалося, що за два минулих роки ми не мали відпустки. І ось настав момент неповернення для цього літа. Роботи валом, підготовка до ралі, експедиції, відрядження. Але 4 дні ми таки знайшли)
Звичайно за генератор геніальних ідей попрацювала я і ось що у нас вийшло по маршруту:

Ну і від Кропивницького до Харкова) Просто Гугломапа не може додати ще точок у маршрут))

23 серпня ми завантажили речі і виїхали до Каховки. Раніше 22:00 виїхати не вийшло, але що поробиш?))))
Вибір припав на Мелітопольської трасу, бо вважається, що вона краще Нікопольської)) Може й так, але це досить умовне “краще”. По дорозі ми натрапили на більш безрозсудних людей, ніж ми – вони виїхали на цю трасу на Калині без ключів, троса і іншої радості. По дорозі вони порвали одне колесо, якось замінили на менш діряву запаску, а дорвавши її, котилися на аварійці на диску зі швидкістю хворого равлика, весело викрешуючи іскри. Співчуття позбавило змоги проїхати мимо, ми завантажили двох і колесо до себе, відвезли на єдиний цілодобовий шиномонтаж – близько 20 або більше км, почекали, поки їх полагодили і відвезли назад. Виявилося, не дарма супроводили – їм знадобились ключі для установки колеса))))
Чесно кажучи, перший раз попутники викликали у мене такий стан – я сиділа досить напружено і зі своїм ножиком в кулачку. Але все обійшлося) І добре, що я даремно нервувала)) Багато разів ми брали з собою стоперів, але жодного разу такого не було)
Я сіла за кермо близько 4 ранку і на початку 7го ми були в Каховці на парковці готельчику, який нам дуже сподобався, коли ми там забирали Їжатко. Не пам’ятаю назву самого готелю, але на першому поверсі знаходиться ресторанчик “Вечорниці”. Вельми смачно годують, порції великі (я наїлася однією порцією салату) і дуже ввічливий та доброзичливий персонал. Хто буде в тих краях – дуже рекомендую)
Неймовірна краса – схід у степу… Ось скільки думаю, а слів підібрати не можу(( Безмежний степ з рідкими острівцями невеликих дерев, помаранчево-рожеві промені сонця і зграї переляканих птахів, ні з чим не порівнянний запах гарячої сухої трави… На жаль фотографії там я не зробила.
Після деякої кількості сну, ми щільно поснідали і поїхали в Асканію Нова. Я багато років мріяла туди потрапити.

На превеликий жаль, в цьому році заповідник в степу у них закритий для відвідування(( Але ми з величезним задоволенням пройшлися у “вольєрній” частині – там тварини тішать публіку вахтовим методом)) Сьогодні ця зебра, завтра – інша, а перша – в степ до товаришів)))

Татанка!

Погодували завчасно купленим хлібом нутрій, помилувалися рожевими фламінго, чудовими бізонами і масою інших пернатих, парнорогих і непарнокопитних)
А потім ми перейшли дорогу і пішли гуляти по дендропарку… Друзі кажуть, що ще в 2008 році це був повний морок. Зараз там чудово! Спочатку незрозуміло навіщо прийшов – просто шматок звичайного міського парку – нічого видатного, нічого цікавого – граби, дуби, липи. Аж раптом потрапляєш в незвичайне місце)) Доріжки або вимощені каменем, або пісочком, все охайно підстрижене, облизане і причесане, підписане і пронумероване… Я не знаю скільки років або в який спосіб вони вирощували гінкго висотою більше 10 метрів… І багато інших дерев. Мене вразила продуманість системи зрошення: по всьому парку прокладена система канавок навколо кожного дерева і кущика, а десь є водойма, яку на ніч відкривають і вода з неї тече самопливом по всім цим канавкам і кудись збирається. Дуже просто і ефективно, але я гадаю, що вимагає вдумливого копання)))

Що цікаво, павичі, фазани та інша живність ходять всюди пішки абсолютно вільно))

Жодної мусоринки, незважаючи на вечір, ми в парку не знайшли. І це не робітники прибирають так ретельно, хоча і вони теж – це люди не смітять! Це чудово!
Дуже рекомендую відвідати це чудове місце!
Увечері ми повернулися в Каховку в той же готель і смачно повечеряли)
На ранок ми зібралися і поїхали шукати солоне рожеве озеро…
Я про них читала і дуже хотіла потрапити хоч на одне, знайшла, що є по дорозі до Одеси біля села Григорівка… Ми приїхали, а там нічого схожого немає(((( Не та Григорівка виявилася. Але ми не розгубилися і покотили в Дофінівку. Приїхали, подивилися на море і вирішили спочатку поїсти, зустрітися з друзями, а потім вже думати. На той час була вже друга половина дня. Поки ми впоралися зі своїми гастрономічними питаннями, вже почало темніти і було вирішено поїхати на 411 батарею в Одесі – там парк військової техніки. Ну ось треба ж хоч десь було мені відзначитися))) Спочатку ми чинно обійшли експозицію різнокаліберних гармат і зеніток, подивилися на бойовий трамвай і крихітний винищувач І-16 і потопали до бронепоїзда.

Тут моя скелелазна натура не стрималася. Ми залізли на дах, обійшли все кругом і знайшли спосіб залізти всередину)) Там на превеликий жаль велика частина вже іржава, тому довелося дуже обережно по розпіркам і сталевим тросам лазити, а ще деякі місця витерті капцями таких же як ми до дзеркала)))
Коли ми вилізли, вже остаточно звечоріло. Ми взяли напрокат електро-мото-самокати та поїхали оглядати решту парку)))) Я до цього моменту з двоколісного транспорту сиділа тільки на велосипеді, а тут майже мотоцикла – газ на ручці керма, гальма теж і колеса стійкі, товстенькі)) Мені сподобалося)) Злізли, пішли обмацувати берегові гармати. Я такі бачила колись на мисі Фіолент, здається. Але там значно більші, хоч і без самих знарядь.
А потім черга дійшла до антимінного траулера. До нього приварений цивільний трап на верхню палубу. Звісно, ніщо не може залишитися неоглянутим))) Ну і ми його обійшли, обнюхали, я із задоволенням послухала лекцію про оснащення і призначення всіх виступів і отворів. Хоробра я пішла оглядати ніс і виявила себе сидячи на палубі і в деякому подиві. Моя нога по коліно пішла в Клюз! Так – тепер я добре знаю це слово))) Отвір для якірного ланцюга, обшитий металом і під 45 градусів до поверхні. Точнісінько по діаметру моєї лапи… Перша думка – кістки цілі. Ну а так – лапа в мотлох. Вислухала я за свою самовпевненість… попутно отримуючи першу допомогу… Назад вже не так бадьоро я пошкандибала. Ну треба ж було) ось і відзначилася)
Звідти ми поїхали назад в Дофинівку, заразом заїхавши за друзями. В черговий раз постало гастрономічне питання, а на вулиці опівніч. Як виявилося, в Одесі в цей час складно знайти їжу, не заїжджаючи в центр. Заїхали на пару заправок, спробували знайти якусь піцерію або щось таке… Знову поклалися на навігатор і об’їхали по колу навколо єдиного знайденого закладу. У підсумку їхали по голосових підказках наших друзів) Замовили піцу і ковбасок на всіх і поїхали на море.
Приїхали, почали розвантажуватися і я зрозуміла, що лапа моя не просто в мотлох, а вона ще й потягнута ну зовсім сильно. Наступити не можу. Послухала ще про себе і своїх героїзм)))) Проте море було чудове – трохи прохолодне, злегка хвилювалося)) А найголовніше, що на цьому пляжі ніяких генделів, дискотек та іншої радості – просто море. Дуже цікавий ефект виходить, якщо пляшку з водою поставити на включений ліхтарик на телефоні – таке собі м’яке світло)) гарно. Дістали ми свою їжу і засмутилися. Добре, що взяли піцу, бо дві великі фольгові коробочки вміщували в себе всього дві ковбаски і в один ряд дрібну варену картопельку… Ну нехай їм добре живеться.
Від тихої мирної бесіди під м’яке шелестіння моря ми отримали масу задоволення, але 3 годині ночі нас підкосили і всі поїхали спати.
Коли я вигадувала перед виїздом цікаві місця, мені трапилася інформація, що з 24 по 27 серпня в Чорноморську проходить той самий відомий Коктебель-джаз-фестиваль. З моєю любов’ю до цієї музики, я не могла оминути цю подію. І, як водиться, багато років мріяла на нього потрапити. А тут – ось воно)))
Сіли, поїхали. Спочатку ми намагалися знайти де поїсти, але місто виявився знову ж таки не сильно підготовлене і в середині дня в більш-менш пристойних місцях все з’їдено і забито фест-людьми. Але ми підкорили цей садок і таки знайшли місце на поїсти! І дуже навіть смачно і дуже прийнятно по грошах)))
Потім ми пішли з’ясовувати умови розміщення своїх персон на фесті. Виявилося, що ми можемо поставити намет, але не можемо пронести на територію їжу і гострі предмети… Ось такий набір. А ще слова в програмці нам нічого в цей день не сказали, море було дуже холодне і дув сильний вітер. У той момент наші друзі вирішили розвіяти наші сумніви і подзвонили запросити нас на концерт ірландської музики в якусь кафешку. Група Jolly’s.
Перед концертом ми заїхали в гості на День Народження, попутно виявивши в місті магазинчик свого улюбленого виробника солодощів “Вацак”. Дуже багато скуштувала солодощів (“промислового” виробництва) і ось ці смаколики і тістечка підкорили не лише мене, а й усіх, хто їх куштував з моїх друзів і знайомих.
Весела компанія, гарячий чай і чудова музика – що ще потрібно для приємного вечора?))) Хіба що ціла лапа))
Не штурхайте сильно за відео – на телефон знімала ((((

Поки ми вдень розглядали програму фестивалю, ми там побачили знайому назву – Hypnotunez. Якийсь час назад ми їх із задоволенням слухали на рокабіллі-фестивалі в Харкові (“Atomic Snowball”). І вирішили наступного дня поїхати їх послухати на Koktebel Jazz Festival.

Вирішено і зроблено – вдень поїхали знову в Чорноморськ, купили квитки і навіть встигли на другу або третю композицію цих гипнотиків. Цього разу програма була вже дуже нью-… Зовсім не те, що ми слухали пару років тому. Після них вилізла на сцену якась вобла, що змішала попсу, якийсь тріп-хоп (або щось в цьому роді) і натяк на джаз. Ми вирішили, що саме час перекусити і гарненько подумати чи є нам тут місце з нашим сприйняттям поняття “джаз”. Поки ми шукали і вибирали що б з’їсти, потім сумно це наминали, вона закінчила свій… виступ і ми вирішили послухати що там таке. Ось тут ми були неймовірно здивовані і зраділи – дуже весела група, мову яких ми не змогли розпізнати, поки не сказали зі сцени – литовці.
Величезне задоволення, море драйву.

Після них ми знову сумно пили чай півтори команди (це все виключно особиста думка ні на що не претендує, заснована на суто особистих музичних уподобаннях) і вирішили таки їхати відпочивати.
А так – вода знову була холодна, ми одягли светри, рятуючись від вітру і знову не засолені в морі… З цього приводу я рішуче висловилася, що наступного (останнього) дня я обов’язково залізу в море, яким би воно не було – холдним/медузявим/буйним… Потім мене можна виймати, загортати, напоювати, укладати, але без цього моменту діла не буде.
Вранці ми поїхали знову в Дофинівку, тому що там була найбільша ймовірність застати хоч відносно тепле море. А на цей день передавали штормове попередження. Пляж в Дофинівці не має хвилерізів – це відкрите море. Коротше кажучи, добре, що ми саме туди поїхали – ми обігнали шквал)))

Там на пляжі хтось вирішив погодувати чайок і вони клубочилися такою верескливою кулькою)))

Море над нами зглянулося і ми таки понюхали солі впритул – з вереском в неї занурилися)) І я навіть в ній трохи полежала. У Дофинівці пляж “жаб’ячий” – дуже далеко тягнеться мілководдя (по коліно). За рахунок цього і воно тепліше. Не обійшлося і без практичних занять з морської справи – віджимна хвиля, притискна хвиля, напрямок вітру, гребінець на ліву сторону, на праву, з качалкою в зубах у чайки. Жах, як цікаво було) (навіть без сарказму)))
Викупалися, перечекали дощик в машині, ще раз намочили лапи і рушили додому.
Вирішили їхати по Київській трасі і потім через Кропивницький. Безумовно, київська траса – це просто свято! 2 – 3 смуги, рівно, спокійно, майже порожньо – мм…)))) Ми навіть взяли дині і виноград. На мій подив, ціни врівень з харківськими і персики по 40 грн / кг… ((
А ось після з’їзду з київської траси знову треш. І наш навігатор знову з нами пожартував… Є у нас такий жарт – змагатися з Османдом. Він нам говорить – ви проїдете ці 150 км за 3 години. І ось хоч ти лусни. Максимум 26 хвилин вдавалося виграти на довгих дистанціях. Одного разу. І ось їдемо ми, виграємо у Османду майже годину… І через якийсь час розуміємо, що ця зараза повела нас якимись кущерями. Втратили ми цю годину, потім програли йому ще одну. Загалом він нас обдурив на дві години і ми приїхали на початку четвертої ночі додому. Останній шматочок знову дістався мені, бо встигла покімарити.
А о 7:30 підйом і бігом до Шефа на регулювання кардану, тому що наступного дня чергова Накипіло-експедиція.
Але це вже інша історія))))
Відпочинок вийшов просто чарівний, ми отримали масу задоволення і вражень)) Я дуже шкодувала, що у мене немає хорошої камери, щоб зняти всю ту красу, яку ми проїжджали… Величезна кількість диких тварин, хижих птахів, чапель, лелек… Я не знаю як можна говорити, що у нас нема на що дивитися. За вікном пролітають картини не гірше тих, що знімають в Африці або інших саванах, ліси і луки – чудові, живі місця. Причому в будь-якій точці нашої країни))))
Кругом-бігом майже 3000 км за 4,5 дня чарівної подорожі.