Ранок наш почалося з чергової історії.
Виявилося, що проколоте одне колесо. Причому, в колесі стирчала скоба, якою кріплять бетонні плити на трасі. Зняли колесо, завантажили в другу машину і поїхали шукати шиномонтаж. У самому Лазурному він один. І обладнання там в такому стані, що “не витримає ваше колесо”, а сезон вже закінчується і лагодити зараз людина не хоче – як-небудь дотягне до канікул.
Вирушили в Скадовськ. Не так і багато цього разу)) Всього-то тридцять кілометрів. На в’їзді в Скадовськ є автосервіс. Там наше колесо полагодили без всяких нюансів.

Повернулися, поставили, поїхали.
Наша кінцева точка на сьогодні – Кінбурн-кемп. Але шлях до нього складний і неблизький))
Ми заздалегідь зателефонували господарю і поцікавилися наявністю місць. А головне – як туди доїхати)) Він нам розповів, що від Геройського потрібно їхати в напрямку Покровки, а там ми знайдемо)) У всіх джерелах про дороги на Кінбурнській косі написано приблизно наступне: “тільки повний привід, тільки справжні позашляховики і то..” хоча при розгляданні світлин, були виявлені кросовери. Тобто, не такий страшний чорт, як його крихітка.

Отже, ми виїхали в сторону Кінбурн-кемпу. По дорозі ми проїхали повз Устричного озера, але навіть не стали зупинятися – абсолютно нічим не примітна місцевість. А далі наш шлях лежав в Геройське. Теоретично, до нього дістатися не повинно становити ніяких проблем. Але це тільки теоретично)) Ось так виглядав наш маршрут:

Як завжди, вся сіль у нюансах. У точці перед Новою Збур’ївкою не можна повертати ліворуч, якщо ви не шукаєте жорсткого екстриму. На карті вона відзначена червоним кружком.

А між жовтими стрілками – дуже милий пісок.. до середини колеса патрулів. Гарний такий! Жовтенький, сипучий! Спочатку після повороту все добре – щільна піщана дорога – нічого особливого. Головне – не з’їжджати по можливості з дороги. А потім раптово починається сипучий пісок. Все було б нічого – для патрулів це не проблема. Це проблема для Скіфіка. А точніше, для патруля зі Скіфіком замість якоря. Його маленькі вузенькі коліщатка роблять його не просто якорем.. Ми виїхали звідти, не витративши на це ні великої кількості нервів, ні багато часу, але довелося трохи попрацювати)) І це було вкрай несподівано! Просто добрий гугл вирішив нас повести коротшою дорогою, зараза.

Після проходження спецділянки, починається інша складність – колишня асфальтова дорога. Це жахливе місце, якому здається немає ні кінця, ні краю.. Величезна кількість невеликих (іноді великих) ям, але глибоких. Об’їхати – неможливо. І так – сорок кілометрів.

При в’їзді в село, на стовпах з’являються вивіски “Провідник в Покровку, телефон…”. Такий напис з подібною наполегливістю – насторожують. Ми трохи покрутилися, знайшли мікро-магазинчик, випили чаю і подзвонили цьому провіднику. Так як не дивлячись на фотографії з кросоверами, є відомості про зибучі піски на півострові. Провідник приїхав, ми поспілкувалися, домовилися, що залишимо у них Скіфіка. Перевантажили все необхідне в машини. За свої послуги провідник з нас взяв близько тридцяти доларів. Їхав він досить повільно на своєму Isuzu Trooper, а ми писали трек.

Правда він дуже наполегливо пропонував нам і назад його покликати нас провести, а то всі такі розумні, а потім витягай їх..

Так чи інакше, ми дісталися до місця благополучно і не побачили нічого страшнішого за той шматочок Олешківських пісків, в який ми заїхали по дорозі в Геройське. І навіть нічого подібного.

Кемпінг виявився зовсім не в тому місці, яке зазначено на сайті кемпінгу. На сайті він відзначений на західному кінці острова (біля Покровського), а опинилися ми на півдні посередині (біля Покровки). Провідник з господарем кемпінгу по телефону самі розібралися куди нас проводити.

Сам берег – дуже хороший, красивий. Кемпінг складається з центрального тенту (ну не знаю я як ще його назвати))), кухні та кількох вігвамів.

Намети ставити можна тільки за прибійною смугою (за стежкою) – це вимоги адміністрації Чорноморського біосферного заповідника. Ніякої проблеми в цьому немає – намети стоять не в п’яти метрах від моря, а в п’ятнадцяти)) Багаття розпалювати не можна – можна користуватися пальником. У кемпінгу є кухня, в якій подають просту їжу типу гречки з м’ясом. Їстівне і не дуже мало, за досить прийнятні гроші. Проблемою може стати лише любов до гучної музики у господаря кемпінгу. Включають музику голосно тільки ввечері, а ось репертуар може бути найрізноманітнішим – старий добрий рок, лаундж або ядрена кислота.. як пощастить. З електрикою все просто – вдень працює маленька сонячна панель для потреб кухні, а з заходом сонця включають генератор – тоді можна зарядити незаряджене.

Зате якщо все зірки встали в потрібній послідовності (музика відповідає вашим смакам, ви перебуваєте від неї на достатній відстані, ваші сусіди не дуже голосно гуляють..), то вечір може вийти просто незабутній)))

На ранок ми вирішили дізнатися у місцевих де тут можна назбирати рапанів. А вони не знають.. Спроби просто з пляжу відгребти до максимальної (для легенів) глибини – нічого не дали. Дно голе і пусте..
Цей день був напевно, найтюленячим – ми просто лежали під тентом, купалися в морі і іноді дрімали. По-своєму це навіть мило, але якщо не більше одного дня)))
А вечір був знову красивим і дивним))

Ми навіть спробували сфотографувати зірки, так як це місце – одне з найменш засвічених в окрузі.

І навіть галасливих сусідів не було)))

На ранок ми зібралися і поїхали далі по маршруту. Провідника ми не стали кликати – вирішили, що самі з вусами)) І мали рацію))) Хоча гугломапа й шаленіла при спробі побудувати трек через озеро або ще якимись дикими місцями, якими ми на її думку їхали, але хороша пам’ять і приблизні орієнтири нам допомогли доїхати без пригод. Зате всі бажаючі із задоволенням покрутили кермо по піщаних дорогах і насипах, лісах і висохлих солончаках))
По дорозі є озеро під назвою Чорна посуха. Посеред озера стирчать чорні засохлі дерева.

Там взагалі топоніми нестандартні і досить архаїчні))
Заїхали забрали свого Скіфіка і поторохтіли далі. Ми навіть намагалися дізнатися у місцевих чи немає у них якоїсь секретної іншої дороги, якою вони дістаються на материк)))

У нашого подальшого шляху було кілька варіантів. Ми вибрали найпростіший і комфортний. Ми поїхали в Одесу. По дорозі у нас було заплановано ще кілька об’єктів.
На гугломапі я побачила пару затоплених кораблів, а ще по дорозі був “Херсонський Гранд Каньйон”. Так на карті і називається.

Кораблики виявилися не найцікавішими. Просто іржаві вантажні баржі.

Поруч з ними черепашковий пляж і приватні будиночки. І все.

Сіли і поїхали в Грнд Каньйон.
Ніщо не віщувало каньйону.. якось так це можна описати)) Їдеш собі по полю, дорога повертає і ти утикаєшся носом в дорогу, що йде вниз. З стрімкими стінами, петлями і іншою красою))

^{Ось де тут можна побачити натяк на каньйон?))}

А він там є!))

^{Ось така невелика, але прикольна складка землі))}

Природно, ми не могли не спуститися вниз! І навіть знайшовся оглядовий майданчик!

Покаталися, задоволені! Стоїмо… і бачимо, що ми знову десь арматурою пробили колесо.. Тут уже просто сміхова істерика почалася. “Що? Знову?”

Особисто я залишилася біля машини, а хлопці поїхали шукати шиномонтаж. У найближчому селі сказали, що можливо є шиномонтаж в Станіславі. Там нічого немає. Було вирішено їхати в Миколаїв. Там перший зустрічний шиномонтаж виявився закритий, а купка людей біля нього підказали куди проїхати до робочого. Шиномонтаж обладнаний в гаражі житлового будинку. До великої радості наших, чоловік навіть вийшов на гучний стукіт і сигналізацію, що спрацювала типу Алабай (пес гавкав). Колесо полагодили, привезли. А ще ці добрі і дбайливі люди привезли бургери)) Вже не знаю які вони були б на смак при інших обставинах, але в той момент це було дуже смачно)) З урахуванням того, що до Миколаєва 54 кілометри, плюс там пошукати, почекати…

Поки ми їх чекали, навколо абсолютно неймовірно шаруділи якісь комахи.. я такого ніколи не чула.. дуже гучний шелест і відчуття абсолютної нереальності того, що відбувається)) Найцікавіше, що ці комахи не заходили в коло світла. І шаруділи десь на периферії))

Отже, вже пізно, але ми не здаємося. Ми поїхали в Одесу. Приїхали ми пізно, усі втомлені, вели по черзі, так як втомилися вже міцно.
Приїхали, зібрали речі і пішли спати. А вранці з’ясувалося, що в одній з машин вибили скло і свиснули з сидіння забутий намет.. Мій новий, гарненький намет. Один раз вигуляний.. Прикро було дуже. Вдосконалюємо свій дзен. Ретельно вдихаємо, ретельно видихаємо, п’ємо гарячий смачний чай після гарячого душу і збираємося йти гуляти по Одесі.

Як виявилося, в цей день в Одесі свято – День міста. Особисто я, як представник “диких північних варварів” (С), в такий день в центр міста вийти б не ризикнула. У Харкові така подія супроводжується не тільки концертами та феєрверками, але і феноменальними натовпами усвяткованих людей. Ну і нерідко це все має наслідки тілесного характеру. Природно, від надміру почуттів)) Але наші господарі нас запевнили, що ми можемо спокійно йти гуляти.
Таки да. Люди не поспішаючи гуляють по бульварах, площах і парках, маса музичних майданчиків, гарне підсвітлення, теплий вечір – ну просто краса і диво!

Заодно зайшли поїсти в одне з найулюбленіших місць в Україні – Momoyama – раменна.

Втомлені, але задоволені ми пішли спати, а вранці виїхали додому. Дісталися ми без пригод, але вже вночі. Ще довго ми обговорювали і згадували майже кожен день нашої непростої подорожі)) Дякую всім, хто склав компанію!

Частина перша .
Частина друга .
Частина третя .