21 липня ми ще раз повезли Накипіло-експедицію, організовану нашою командою, Антоном Бондарєв і медіа-проектом “Накипіло”.
У процесі підготовки був обраний маршрут “ну ось там дороги точно немає зовсім”)) Розмах був узятий феєричний, подоланий з честю)
А тепер з початку.
До останнього моменту я не знала чи буде готове моє Їжатко – так поки і стоїть в стані “до магазину і назад”, чекаючи новий кардан. Він приїхав в день поїздки і тепер чекає)
Мій друже люб’язно піддався на вмовляння і погодився видати в користування свою любу. Його люба Nissan Patrol Y61 з 4,2 дизельним двигуном. Цікаве почалося майже відразу – два зелених патріка, всі плутаються, а друже сказав, що його машина – дівчинка. Ну ось так) Тому була охрещена Патрицією задля зручності.
Власне Ода:
Я багато і часто чула про величність цього двигуна, але спробувала вперше. Мої враження складно укласти в слова!
Те, що вона пре – це нічого не сказати! У всіх сенсах цього слова) Звичайно, Їжачок – найкраща в світі машина, але не віддати належне Патриції я не можу.
Звичайно, розганяється вона, як і Їжатко – не спортивно, але настільки впевнено, що дух захоплює! У якийсь момент до мене дійшло, що цей двигун теж нижньовальний, як і у Їжатка. А у них “тапку в підлогу”, як і деякі інші моменти, – абсолютно дурна витівка. Власне, піймавши себе на звичних маніпуляціях, я і згадала про його конструкцію. Заразом – за пів фури з 60 до 100 – не питання! Там маніпуляція типу “кикдауна” у автомата і полетіли) І ух, як ми летимо! За 3000 обертів машина вирішує їхати дуже жваво, щоб від неї відстали. Керованість – на висоті. Я побоювалася з приводу гуми – стара лиса шосейка, але, на мій захват, цілком марно.

Отже – 6 ранку, прогрів машин, все зібрано, упаковано, кава випита, сірники вставлені))
Прибули на місце збору, укомплектувалися, поділилися пасажирами і поїхали. Безумству хоробрих співаємо ми пісні!

Гугл без урахування якості доріг показує 8,5 годин!

Треба сказати, що мені в черговий раз пощастило з пасажирами (не можу сказати, що другому екіпажу не-, тому що я ж там не їхала – просто дуже раділа своїм)
Першим нашим пунктом було Червоне – колись Старе Село. Там знаходяться будинок Кондратьєвих XVIII ст., поруч садиба Зборомірских (час забудови – друга половина ХIХ століття). Це за Богодухів в сторону від Охтирки на Суми, а дороги там за місяць не з’явилися… Вузька дорога, що була колись асфальтовою, по пів смуги в кожну сторону. У чудовій Патриції підвіска добра, тому на швидкості 80 – 90 км/год і вище, все, що менше/дорівнює розміру колеса, не відчувається.

Приїхали, обнюхали, відзняли, знайшли підвал:

Ватажок зграї)))

Зйомка з квадрокоптера

Колись гарна цегляна будівля, тепер являє собою залишки стін в густих заростях…
Потім там же пішли до другого об’єкту, який набагато краще зберігся – там ще нещодавно була школа. Поки ми там лазили, приїхали люди – сім’я з трьох поколінь (дідусь, мама, син) і цей дідусь ходив і розповідав – “ось тут я в першому класі вчився, тут був кабінет фізики.”

Другий об’єкт – садиба Зборомірскіх

Там ми перекусили і рушили далі. Дорога місцями так само відсутня, місцями тільки натякає на колишнє місце розташування((
Наступний пункт нашої програми – Лифине. Приголомшливий садибний комплекс ХIХ століття (садиба Хрущових), зараз знаходиться в приватній власності. Занедбана краса… Місцями зберігся розпис на стелі – зелені леви і чапля на тлі сонця, місцями різьблення по дереву.

Там ми блукали довго і з захопленням, потім під’їхали доглядачі і пішло обговорення високодуховних матерій про історичні цінності, спадщину та інших премудростей, які я вдало промедитувала з травинкою в тіні. Я люблю послухати історії про ті місця, де буваю, але політика, патетика, спогади про колишню розкіш столітньої давності з зітханнями і іншими атрибутами – не по мені. А природа там гарна, жива і багатоголоса!
Далі було цікавіше – наступним пунктом програми було стародавнє Шелехівське озеро. Древнє в буквальному розумінні – теоретично з льодовикового періоду. Кажуть, воно в списках топів з топів по красі і архаїчності… Ось сімейство сірих чапель мене вразило) Потужні, чарівні – вони по одній літали колами над озером, щоб подивитися на нас.
Цікавий був процес добїзду. Там суцільні поля до горизонту. Краса)) Дорога практично пряма, легкі відхилення від лінії не беруться до уваги. Але ось покриття… Спочатку я їхала попереду, завдяки галантності другого екіпажу. Відчуття від польоту по полях на 90 – 100 км/год непередавані! Але потім здоровий глузд взяв гору і я поїхала другим номером. Справа в тому, що у другого Патріка повітряний фільтр вже доживав останні дні, а дорога… Ось у ній вся справа. Дуже дрібнодисперсний піщано-глиняний пил, що стоїть за машиною стовпом аж ніяк не 5 хвилин! Тому моя любов їздити з відкритим вікном зіграла зі мною злий жарт – рівним шаром товщиною в 1 – 2 мм всюди. І я, і машина, і пасажири… Ви запитаєте чому ж я не закрила вікно? а) захопилася, б) ну не можу я їздити з закритим вікном – всі сміються, ящіркою обзивають … а я без звуків за вікном гублюся в просторі… ну ось така я загадкова (С).
Кілька моментів потішили окремо – їдеш собі в густій, непроглядній хмарі пилу, нікого не чіпаєш … і тут в 3х метрах виникає вона! Яма, розміром з нашу космічну літадлу, глибиною менше метра (але не сильно) і повна густого/рідкого (по ситуації) бруду! Навколо неї дбайливо обкатаний об’їзд 90-градусний, метрів 6 по прямій. Моя натура, на пару з побоюванням зловити вуха, наплювали на об’їзд. Звичайно ж, до шару пилу додався зовнішній шар бруду, точніше – не один, а з кожного такого сюрпризу на всьому відрізку дороги. Здається мені, що вигуки ззаду були досить радісними))) і не одна я отримала масу задоволення!
А гума? А що гума? Про що ви? 4,2 ходом на 80 – 90 км/год не помічає бруду!
Окремі відрізки шляху по цих полях були з дрібного щебню. Теж забавно) Машина стоїть стабільно, рівно. Шарудить задоволено, а я з нею заразом)

Легкий перекур)

Далі ми заїхали в ліс. Пагорби з непоганим перепадом. Світла глина, колії від 10 см до порогів. В одному місці мені здалося, що я не хочу далі їхати – аж надто круто вниз виглядав спуск. Але ногами він виявився абсолютно не страшний і ми спокійно спустилися без будь-яких проблем. Так, уважність і обережність, але не більше. Місцями спуски були в тому ж дрібному гравії. Аналогічно. Легко і невимушено.
Біля озера дерев’яна альтанка, виступ в воду дерев’яний, птиці, ґедзі, оводи, шершні, мухи, кліщі… чудові чаплі! знову мухи, ґедзі …))))

Дуже мило посиділи в альтанці, перекусили. І тут тихенько так підкрався і почався дощик! А про що ми підстрибнули в першу чергу? Гума! Вгору по цих схилах другий Патрік на гудрічах навіть не замислиться, а ось наша Патриція по глині може і влипнути. А нам ще до кінця маршруту і ще назад… і хотілося б у той же день. Дякую всій нашій команді – пікнік був зібраний і упакований разом з командою по машинам протягом декількох хвилин!
Повний, хаби і погребли угору якомога швидше. Дивом ми випередили дощик.
А я вся в експериментах! Виявляється, на повному на третій передачі вона сама підіймається)))) я тільки кермом працюю, а вона спокійно собі їде)) глина/гравій … не бачили!
Далі село Межиріч. Успенський собор, закладений в 1759 році +300 річна шовковиця!

Власне, собор

Прибудована дзвіниця

Поки всі слухали, я лежала біля шовковиці)

Не вийшло у мене зняти її цілком. Ширина стовбура ширше розмаху моїх крил)
Там нам підказали коротку дорогу до Михайлівки.
І так – “коротку” дорогу))))
Скільки разів ми не туди поїхали – я не знаю… Не десяток разів … А що цікаво, там жоден навігатор супутники знайти не міг. Тому коротка дорога плавно перетворилася на довгу, а ми замислились про тих, хто малював, знімав карти, підказував, клав дороги та інші радісні думки. Але рятівний знак в кущах “якесь там лісництво” був виявлений і ми таки виїхали на правильний шлях.
Там нас чекала графська садиба Капніст (прізвище таке). Ми її оглянули вже на заході сонця, прогулялися до пам’ятника страчених мазепінських козаків, послухали пісні лелек (їх там дуже багато), з’їли залишки провіанту і рушили через Лебедин назад.

Графське житло в Михайлівці

Їжа вже не лізе від втоми – поки всі їдять, я набираюся сил

Сказати, що ми втомилися – це нічого не сказати. Назад дорога все та ж – вибоїни та вибоїни…
Десь в середині шляху ми зупинилися випити кави… близько 12 ночі. А зупинки на перекури були кожні півгодини. Організм діяв вже на автоматі. Я відкрила вікна, мерзла, але це пробуджує. Гадаю, що для більш досвідчених і тертих, такий тріп – не те, щоб тріп… Після закінчення подорожі постановили наступного разу планувати скромніше)))
Потім всіх розвезти по домівках… На початку третього я припаркувалася під будинком.
Я наступного дня, впоперек своїм мріям, прокинулась о 8 ранку, а потім проспала півдня і навіть за карданом не пішла на пошту.
Було здорово і весело, але дуже важко.
Вибачте за якість частини знімків – свою зеркалочку я не брала, а на телефон багато не знімеш. Решта фото – Інни Роменської , Михайла Вікторовича Нікіпєлова і Дмитро Кривулі з квадрокоптера.