Якось я натрапила на «тур вихідного дня» в селище Роксолани. І згадала, що один мій друг розповідав про свої теплі спогади про це чудове місце. Первинний базовий пошук по мережі дав не так багато результатів. Саме село нічим не примітне, проте є безліч суперечок про походження його назви та велику кількість світлин гарних глиняних урвищ над Дністровським лиманом.
На гугломапі видно місце, де урвища мають бути особливо мальовничі. Туди ми й поїхали. З південно-східного боку від села між глиняними урвищами та лиманом є смужка берега, заросла очеретом і з цього приводу важкопрохідна. Дорога там є, але нерівна і легко розмокає від найменшого дощу. Ще й неймовірна кількість комах в комплекті. З іншого боку від села глиняні схили вищі, з більш вираженим рельєфом і підходять безпосередньо до води. Спуститися ними тут можна, правда тільки лавинним методом – разом із шматком берега. Схили дуже круті, тендітні і регулярно обвалюються.
На верхівці берегів стоїть чудовий аромат диких степових трав. Краєвид там дійсно дуже гарний. Особливо на заході сонця.
Перша поїздка до Роксолан виявилася дуже короткою – нас наздогнала гроза. Але згодом ми там побували ще кілька разів. І після цього мені схотілося віднайти історію цього місця.
Про сучасне село в мережі мало інформації. Наприклад: “село Роксолани засноване в 40-х роках XIX ст. українськими переселенцями i біглими кріпосними селянами, які дали йому назву Бузиновате бо місцевість була густо заросла високими бур’янами та чагарниками. Місцевий пан Кароль Мархоцький, вивчаючи стародавню icторію місцевості, встановив, що тут проживало сарматське плем’я «Роксолани». За його ініціативою ця звучна i мелодична назва укріпилася за селом.” – це зразок досить розгорнутого матеріалу з давньої історії місця (виключаючи питання зі старовинним містом Ніконієм, яке було дуже давно на цьому місці – про нього маса інформації та багато суперечливої).
Отже, що вдалося з’ясувати:
До російсько-турецької війни 1768 – 1774 років на місці сучасного села Роксолани існувало поселення Гирибурзина. Вперше населений пункт під ім’ям Гирибурзина (Giribirzina) відмічено у 1774 р. на двох топографічних мапах Бузиновате (Гирибурзина, Бузинаводи) (І.В. Сапожніков//Овідіопольський район. Енциклопедичний довідник. – Одеса, 2011. – С. 39-40, рис. 4, 6.). Ця назва (в оригіналі Geri boğazına) перекладається з османсько-турецької мови як «вхід у протоку».

Основні етапи історії поселення Гирибурзина-Бузиновате виглядають наступним чином.
Воно виникло пізніше XVII ст. на землях, що належали Аккерману. Більшість його мешканців складали представники Аккерманської райї – християни молдавського та болгарського походження. Про це зі слів очевидців (а можливо, і самих жителів Гирибурзини) написав у 1791 році Ф.П. де Волан: «Слідуючи берегами або, точніше, лівим берегом лиману в напрямку місця впадання Дністра, рівно за 6 верст [від Аджі-Дере] можна виявити на схилі берега і частиною на низинній ділянці землі в 50 сажнів шириною, що примикає до води , село Бузинаводи. Було воно великим та населяли його прості молдавські та болгарські рибалки, які вели жваву торгівлю плодами своєї праці. Околиці та особливо схили берегів були раніше густо засаджені виноградниками та фруктовими садами. Вода у колодязях, яку можна знайти у виходах лощини, чудова». Характеристику місцевості доповнив у 1792 р. катеринославський губернатор В.В. Каховський: «При огляді моєму руїн Аджидера та гирла Дністровського лиману, знайшов обидва ці місця вигідного розташування. Родюча земля, рясні риболовлі та залишки винищених садів залучать багатьох до проживання в цих місцях».
До речі, присутністю тут молдаван можна було б пояснити знахідку в поселенні сіроглиняної кераміки з лощенням, яка може походити з молдавських гончарних центрів. Не виключено, що жителі Гирибурзини могли отримувати цю кераміку від одноплемінників, які жили в Аккермані. Факт проживання молдаван у посаді цього міста (разом з вірменами та греками) також зафіксовано у червні 1790 р. комендантом фортеці М.І. Кутузовим, який повідомив, що «місцеві «волохи» хочуть переселитися на лівий берег Дністровського лиману до Аджидера, Калаглії та Бугазу». Таке бажання можливо було обумовлено тим, що в османський час жителі райї Аккермана мали сади, виноградники, городи та поля саме у цих місцях та у 1790 р. хотіли на них повернутися. Таке припущення можна зробити через те, що значна площа обробленої землі, позначеної вздовж усього лівого берега лиману, а місцями до річки Барабой на картах і планах Ф.П. де Волана, явно не відповідала ступеню її заселеності.
Після приходу в край армії російської імперії восени 1789 року, практично все населення Гирибурзини його покинуло, частково переселившись до села Калаглії. На їхнє місце прийшли козаки Чорноморського війська, яких вже у липні 1791 р. налічувалося тут 4 сім’ї – 8 чоловіків та 5 жінок. Приблизно в той же час Ф.П. де Волан записав: «П’ять сімей запорожців або чорноморських козаків влаштувалися тут і з великим успіхом займаються риболовлею. Поляки приїжджають закуповувати плоди праці місцевих жителів, і хоча рибу продають за такими низькими цінами, що вона дістається їм майже задарма, а головами цих нечисленних сімей є каліки, вони успішно збагачуються».
Інформація щодо заснування села у 40-х роках XIX ст. українськими переселенцями та втікачами-кріпаками найімовірніше є дещо викривленою історією про заснування Руффіполісу графом Ігнатієм Мархоцьким.
З 1792 року хутір Бузиновата увійшов у земельну дачу А. М. Грибовського, яку 1802 року викупив подільський граф Ігнатій Сцибор-Мархоцький.

Подальша історія села Роксолани дуже тісно пов’язана з цією дивовижною людиною – Ігнатієм Сцибор-Мархоцьким та його нащадками. Він був у дійсно приголомшливим і видатним (приголомшував і видавався на тлі навколишнього світу всіма доступними способами) через свої погляди та дії. Історія Ігнатія Сцибор-Мархоцького цікава і захоплююча від початку до кінця, але села Роксолани безпосередньо стосується лише невелика її частина.

^{Ігнатій Сцибор-Мархоцький}

Є дві думки з приводу того, в якому саме періоді свого життя Ігнатій Сцибор-Мархоцький перейнявся ідеями Вольтера та Руссо. Це сталося або під час його служби у прусській армії (куди його відправив його дядько Войцех Мархоцький за відмову стати священнослужителем), або за життя у Варшаві після звільнення з військової служби. Окрім того, під час життя у Варшаві Ігнатій одружився з Євою Руффі – донькою королівського кондитера. Так чи інакше, всі ці ідеї він ретельно та послідовно реалізовував в успадкованому (з деякими труднощами) після смерті дядька маєтку Миньковецький ключ який складався близько 8 тис. моргів (така одиниця виміру) врожайної землі, близько 4 тис. моргів лісу, містечка Міньківці та 18 сіл – Мислиборж, Городище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Отроків, Хапанівка, Притулія, Тимків с. Побійна), Pobujanka (с. Побіянка), Старий, Сивороги, Сеферівка, Ostoja (тепер с. Держанівка), із сукупним населенням близько 4200 осіб.

^{Мапа Міньковецікої держави}

Успадковані землі Ігнатій Сцибор-Мархоцький «очистив» від боргів у 1791–1804 роках та перетворив на «Міньковецьку державу» з центром у Міньківцях. Як будь-яка держава, вона мала свої кордони, позначені стовпами з написом «Кордон Миньковецької держави від російського царства». Крім цього, тут для внутрішнього споживання випускали власні гроші, а відносини між жителями базувалися на законодавчих актах, які створював сам Мархоцький. До 1813 року офіційна російська імперська влада не визнавала графський титул Ігнатія Мархоцького. Натомість він використовував титул Дукс. Цим титулом у значенні «князь» користувалися гетьмани Війська Запорозького. Щоправда, з 1814 року, після того, як отримав офіційний привілей про дворянство, він додав до нього префікс Re – Redux, у значенні “що повернувся”, перевтілений, перероджений. Ігнатій був добре обізнаний у римському праві, працях Платона та творах французьких просвітителів. Одним із найперших і найсерйозніших кроків Мархоцького було звільнення своїх селян від кріпацтва з отриманням селянами особистої свободи. Про це йшлося в особливому акті, урочисто проголошеному 1 січня 1795 р.. Цей акт «скасовував панщину і натомість вводив обов’язок селян платити чинш».
Кілька разів Мархоцький із дружиною відвідували курорти Австрії, Саксонії та Швейцарії. Під час однієї з подорожей вони відвідали колонію гернгутерів у Саксонії. Мархоцького захопили їхні суворі звичаї, організація праці у мануфактурах і надихнули його на реформи 1794–1806 рр. у своїх маєтках. Основи реформ він сформулював у вступі до опублікованого у 1796 році акті «Dla urządzenia ziem dziedzicznych ustawy» («Положення для організації спадкових земель»), а розгорнуті реформи були опубліковані 02.01.1804 року у «Ustawy rolników» («Закон о фермерах»). Крім того, видав багато докладних розпоряджень, господарських та медичних радників та праць про лікування чуми «Sposób leczenia chorujących na zarazę powietrzną, czyli czume…». Для потреб своєї держави Мархоцький відкрив свою друкарню, де друкувалися статути, формуляри, гербовий папір, акти і навіть літературні твори. З 1792 р. у Міньківцях також діяла (з перервою у 1798–1802 рр.) єврейська друкарня Є. Мошкової. У Мінковецькій державі управління здійснювала адміністрація, яку призначав поміщик, а вирішальний голос належав зборам представників селянських громад, міщан, євреїв та іноземців, які обиралися на рік. Були дві судові інстанції: суд (Justiciarium) та апеляційний адміністративний суд. «Закон про фермерів» («Ustawy rolników») у Миньковецькій державі впроваджував замість панщини чиншеву систему, надавав селянам у власність забудови, інвентар та сади, створював реальні можливості переходу з селянського стану до міщанських та вільних занять. Згідно з волею власника, чинші були низькими (1 карб. 4 коп. за кожні 100 сажнів землі). Сувора кара загрожувала тому, хто назвав би підданого Мархоцького холопом, хамом чи мужиком. Взаємини Мархоцького зі шляхтою у його маєтках регулювало положення «Prawo szlacheckie» («Шляхетське право», вид. 1806 р.), за яким шляхта отримувала землі у вічну оренду.

Мархоцький заснував у своїх володіннях школи, сирітський притулок, шпиталь, аптеку, утримував двох лікарів. Ввів племінну худобу, організував кінний завод, почав розведення тутових шовкопрядів, розвинув вівчарство. У Міньківцях діяли фабрика карет, байкова, селітряна, паперова, лакова мануфактури. Для зручності мандрівників Мархоцький збудував готель, а дороги наказав обсадити різними сортами плодових дерев. Щороку з графського маєтку вирушав хліб на човнах Дністром на Чорне море, споряджалися валки возів із сільськогосподарською та промисловою продукцією на численні торги та ярмарки.
На жаль, в умовах самодержавно-кріпосницького ладу російської імперії такий феномен як Миньковецька держава з його демократичним (ну або як мінімум конституційно-монархічним) соціально-економічним устроєм просто не мав шансів на виживання. Навіть незважаючи на підтримку населення та місцевого духовенства, граф Мархоцький все ж таки не зміг уникнути переслідування з боку церковної та світської імперської влади. «За свої дивацтва, — писав відомий краєзнавець Є. І. Сіцинський, — особливо за заснування язичницьких свят, Мархоцький був судимий і навіть потрапив до в’язниці, але потім звільнений та помер у 1827 р.»
Серед мешканців «чудової країни» знайшлися ті, кому не до вподоби було жити за такими законами і з’ясувалося, що з порушниками треба щось робити. Для цього граф спеціально облаштував каторги. Але вирішив, що вони мають відрізнятись від загальноприйнятих місць відбування покарання. З такого приводу у 1802 році Ігнатій Мархоцький придбав у Грибовського та Алтесті під Одесою за дуже низькою ціною 16 (або 17,5) тис. десятин степу з кількома селами: Грибівка (Андріанівка), Бузинувата (Роксолани), х. Біляївка (Любомила) та Алтестово (Деволанівка). Наявність землі в Херсонській губернії дала право Мархоцькому називати себе «спадкоємцем земель над Понтом Евксінським». Згодом на двох дачах виникли Кароліно (Бугаз), х. Дальницький, х.Терновий (нині територія Овідіопольського р-ну) та Вигода (сучасне село Біляївського р-ну). Офіційно вони були власністю дружини Мархоцького та від її прізвища отримали назву “графство Руффіполіс”. Мархоцький розробив для графства спеціальні положення та переселяв туди з Міньківців усіх порушників відбувати покарання у курортних умовах. Переселенці відновлювали зруйновані під час російсько-турецької війни селища.
Ігнатій Мархоцький помер у вересні 1827 року. Справу батька збирався продовжити син Кароль, але за участь у Польському повстанні 1831 р. був відправлений до Курська, а звідти до Сибіру. Миньковецький маєток у 1836 році конфіскували і «чудова країна» припинила своє існування – на цій території все стало як у всіх. Руффіполіс уникнув такої долі. Його землі були поділені на чотири рівні частини і відійшли кожному з чотирьох дітей графа: Каролю Сцибор-Мархоцькому, Емілії (у заміжжі Інгістової), Пульхерії (заміжня з 1814 р. за Еліушем Йосиповичем Якса-Малаховським) та Юлії (заміжня з 1823 р. за Мелітоном Йосиповичем Якса-Малаховським).

Село Роксолани перейшло у власність Кароля Мархоцького. Кароль від батька перейняв захоплення ідеалами французьких просвітників, був невід’ємною частиною подільського бомонду, зокрема членом масонської ложі «Осіріс до полум’яної зорі», яка з 1818 по 1822 р. діяла в Кам’янці-Подільському. У наступні роки після розгону подільських масонів життя молодого графа було тісно пов’язано з Причорномор’ям (вибору у нього особливого не було у зв’язку з помітним невдоволенням державної імперської машини його поглядами на навколишній світ та його устрій). У 1824 р. він надав допомогу вченому-ботаніку А. Л. Андржеєвському, який спільно з К. Монюшко збирав колекції рослин на півдні України. Незважаючи на ризик ув’язнення, Кароль Мархоцький допомагав різним опальним діячам культури. Наприкінці 1840-х років К. Мархоцький підтримав археолога П. В. Беккера, який мав на меті знайти в дельті м. Барабой залишки давньогрецького Офіуса. Більше того, є версія, що під враженням від археологічної діяльності на честь племені роксоланів Кароль перейменував на Роксолани село Бузинувате. Ще одна версія: вперше назва Роксолани вказана в заповіті І. Сцибор-Мархоцького від 14.12.1822 р. Які могли бути причини – знайти не вдалося. У документах російської імперії назва Роксолани використовувалася лише з 1856 р, а метричні книги Овідіопольської соборної Святого Миколая церкви фіксують зміну назви поселення Бузинуватого на Роксолани з початку 1859 року.

З усіх цих даних складно зробити однозначний висновок про те, хто саме – батько чи син Мархоцькі придумали перейменувати село на Роксолани, з якого приводу та в якому конкретно році.
Як і з сучасною назвою села Роксолани, з походженням назви стародавнього сусіда Роксолан – Ніконія немає жодної ясності. Коли я шукала попередню інформацію щодо Ніконію, так просто координати знайти не вдалося, але вдалося вирахувати за знімками з супутника, де він повинен знаходитися. На місці виявилося, що окрім таблички з інформацією про те, що «десь навколо вас зараз руїни древнього міста Ніконій» та порослих травою земляних ровів і горбків, дивитися можна лише на гарне небо та птахів. Жодної археологічної діяльності на момент нашого відвідування (2021 рік) тут не велося, а в мережі багато інформації про те, що «чорні археологи» вигнали (судячи з усього, буквально) якусь кількість років тому офіційну експедицію.

^{Ось і все, що нагадує про старовинний Ніконій}

^{Краєвид на місці старовинного міста}

Ніконій
Ніконій згадується у творах давньогрецьких авторів: у періплі Псевдо-Скімна, “Географіях” Страбона та Птоломея. У XIV-XVI ст. руїни античних поселень описувалися мандрівниками, які намагалися пов’язати побачене зі свідченнями стародавніх авторів.
За однією з версій, Ніконій був заснований переселенцями з Іонії в останній третині VI ст. до н.е.. Це був невеликий поліс, що складався з самого міста та близько десятка лівобережних сільських поселень із землянковою забудовою. У північно-західній частині городища, на вузькій частині берегового мису, виявлено рів довжиною 5 м з рівними схилами, датований другою половиною V – першою половиною IV ст. до н.е. Мур, ймовірно, знаходився на західній стороні рову, від нього збереглися залишки глинобитного фундаменту завширшки 2,5 м. У другій половині IV ст. до н.е. мур припинив виконувати захисну функцію. Наприкінці IV чи на початку III ст. до н.е. він був розібраний, рів засипаний, а у перших століттях н.е. ділянка була забудована житловими будинками. Для раннього Ніконію властиві два типи приміщень — наземні будинки із сирцевими стінами та глинобитним дахом та прямокутні напівземлянкові споруди, заглиблені в землю на 0,5 м, із піччю та піддувом. Кам’яне будівництво в Ніконії почалося у V ст. до н.е. та у IV ст. до н.е. вже мало регулярний характер. Житлові комплекси з кількох приміщень із підвалами будувалися вздовж вулиць. У південно-західній частині городища виявлено вулицю, вимощену галькою та битою керамікою завширшки 3,5 м, що функціонувала протягом V–IV ст. до н.е.. На цю вулицю повернуто фасадом будинок площею 200 кв. м; там же відкрито будинок перших століть нашої ери (площа 120 кв. м), який був зруйнований у пожежі десь в III ст. н.е.. В одному з приміщень цього будинку було знайдено чотири дитячі поховання в амфорах. У ранніх культурних нашаруваннях Ніконія виявлено тонкостінну імпортну кераміку та ліпний, переважно скіфський посуд, а в пізніших — зустрічаються залишки гетських лоханок і горщиків. Значну частину знахідок становлять іонійські та аттичні теракотові статуетки богині на троні, що сидить поруч із Сіленом або Сатиром. Виявлено багато зернових ям та залізних серпів. На схід від городища знаходився курганний могильник IV ст. до н.е..
Вважається, що Ніконій за результатами походу до Північного Причорномор’я ескадри Перікла міг входити до складу Афінського морського союзу. Основою економіки Ніконія було землеробство. Ніконій торгував із містами Іонії, Антики, острівної Греції, а також центрами Південного, Західного та Північно-Західного Причорномор’я, особливо з Істрією та Ольвією. У VI-V ст. до н.е. Ніконій не карбував свою монету, а розрахунки проводилися литими істрійськими монетами. Монет інших античних центрів набагато менше. У V-IV ст. до н.е. у невеликій кількості з’являються монети Ольвії, Тири, Аполлонії. Також Ніконій сам випускав монети, наслідуючи істрійські “колесики”, поряд з наслідуванням місто чеканило власні монети трьох номіналів з совою та написом (легендою) ΣΚΥ,ΣΚ, ΣΚΥΛ (СКАЙ, СК, СКАЙЛ), які датуються 450-475 роком до н.е.. Скоріш за все, це пов’язано з ім’ям скіфського царя Скила, також є низка інших артефактів та відомостей, які свідчать про те, що скіфський цар був пов’язаний з містом та карбуванням монет, але це ще до кінця не доведено.

^{Монети з Ніконію}

Більшість джерел сходяться на тому, що період розквіту Ніконію припадає на V–IV ст. до н.е.. У цей час будуються і оборонні споруди. Але у першій чверті V ст. до н.е. сільські поселення припиняють своє існування (як і в Нижньому Побужжі). Швидше за все це було пов’язано з походом Зопіріона (полководця Олександра Македонського) проти скіфів, або з просуванням в Добрудж царя Атея. Нове заселення околиці Ніконія відбулося лише у IV–III ст. до н. е., але, на думку дослідників, нові мешканці сільського округу були переважно «варварами». У ІІІ-ІІ ст. до н. е. занепад посилюється, і з навалами голатів та інших племен місто остаточно гине.
У перших століттях нової ери життя в Ніконії відновилося, його межі розширилися на південь майже на 1 га. Зафіксовано залишки оборонних споруд цього часу, хоч і менш потужних, ніж у попередній період. Будинки були наземними багатокамерними спорудами, глинобитні стіни яких будувалися на кам’яних фундаментах. Місто залишалося великим торговим центром регіону. Сюди надходили продукти із Синопи, Пергаму, Самосу, Сирії, Палестини, Єгипту, західних провінцій Римської імперії. Ніконій припинив своє існування у середині III в. н. е. за часів Скіфських воєн.

На жаль на цей час на місці Ніконію можна спостерігати лише комах та степові трави.

Джерело 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, а також Енциклопедичне видання Україна: хронологія розвитку / НАН України. Інститут історії України. – Том 4. – К.: КРІОН, 2009. – 608 с: іл.