Об'єкти

Свято-Успенська Святогірська лавра

25 Березня, 2019

Тип: Архітектурний об'єкт       Вид: Релігійний (Діючий)

Країна: Україна     Область: Донецька область     Населений пункт: Святогірськ

Координати: 49.02814, 37.56751     Доступність: Доступно для відвідувань, Гарна дорога


Чесно кажучи, перший раз натикаюся на настільки детальний розділ про історію об’єкта на його офіційній сторінці. У цій статті наведені невеликі витяги з величезної кількості матеріалу.

Зародження християнства на території південної околиці Слобожанщини

Сучасні археологічні розкопки, що проводилися в Подоннні і Подонцов’ї, підтверджують, що нижня частина Дону, яка перебувала під впливом сусідньої з нею Візантії, була освічена християнством вже у VIII – першій половині IX століття.

На багатьох городищах, розташованих як неподалік від Святих Гір, так і за течією Дону і Сіверського Донця, були знайдені предмети побуту VIII-IX ст., які свідчать про торговельні та культурні зв’язки населення з Кримом, Таманню, Кавказом і Поволжям. Все це дає підставу говорити про культурний, а тобто, християнський вплив цих центрів на загальний уклад і характер життя слов’янських поселень тутешнього регіону.

Вогнищами поширення християнства в цьому регіоні стали грецькі колонії. Завдяки християнам-грекам православ’я поширилося в Стародавній Сарматії. Засновані в Сарматії єпархії перебували в церковній області Зіхія, яка простягалася від гирла Дону до Кавказу. Архієреї стародавніх сарматських єпархій неодноразово згадуються в діяннях Царгородських соборів: в 519 р єпископ Фанагорський Іоанн, в 526 м єпископ Зіхійський Даміан, а Тмутараканська єпархія, яка в Статуті Льва Мудрого титулується вже архієпископією, була найбільш близькою до території Святих Гір.

Наявні на сьогоднішній день дані археології доповнюються Житіями святих і літописами. У Житії святого Миколая Чудотворця засвідчується про благочестя християн, які жили в грецьких селищах при гирлі річки Танаїс (Дон), які незабаром після кончини угодника Божого святителя Миколая захотіли плисти у Лікійські Світи, щоб поклонитися його мощам.

У VIII-му столітті у Візантії в Константинопольської Церкви спалахнула іконоборча хвиля. Внаслідок гоніння від іконоборців багато православних тікали на околиці імперії. Тоді спорожніли всі візантійські монастирі, і ченці втекли в різні країни: в Південну Італію, Дунайську Готію, в Крим і на Кавказ. Коли гоніння посилилося, то православні іконоприхильники йшли по річці Дон і його притоку Сіверському Донцю далі на північ: в Хазарію, причорноморські степи. У тих місцях, де ченці зупинялися для проживання, ними були викопані численні печери, частина з яких зберігається донині.

По берегах річки Дону можна зустріти не тільки чимало окремих печер, але навіть цілі печерні обителі, такі як Шатріщегірський, Білогірський, Дивногорський і ін. монастирі. У Донецькій області – Святогірський монастир, Ізюмські печери, печери в с. Сватове, Гороховатці, Серебрянці і багато інших пустельницьких печер, які розташовані по берегах річки Сіверський Донець.

Цінні відомості про поширення в Хазарії християнської віри містить Житіє святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, просвітителів слов’янських, яке повідомляє нам, що близько 860 р жили серед підданих хазарського хана християни, будучи самі не в силах осоромити магометанських і єврейських проповідників, що розмножилися, з ревнощів до християнської віри прохали свого кагана з вельможами послати за грецькими мудрецями. Як більш точно говорить давнє Житіє святого Мефодія, архієпископа Моравського, «бяху тамо жидів, селянську віру вельми хуляще». Хозарські посли були прихильно прийняті грецьким імператором Михайлом, який на їхнє прохання послав для цієї відповідальної справи знаменитого своєю вченістю святого Костянтина Філософа з братом святим Мефодієм. В Хазарії святий Костянтин мав багато дебатів з магометанськими, хазарськими і єврейськими проповідниками, що відбувалися в присутності самого князя і вельмож.

Літописні оповіді і археологічні дослідження

Літописи свідчать про існування християнських поселень в Подонцов’ї в XI-XII століттях. Іпатіївський літопис оповідає, що 1111 р. Великий князь Володимир Мономах організував похід на половців «до донів». «Пройшовши багато річок» князь Володимир Мономах на 6-й седмиці Великого посту привів свої війська до першого сармато-аланського міста на Залозному шляху – Шарукань, який перебував в половецькій землі. Ось як Іпатіївський літопис оповідає про цей похід: «І князь Володимир пристави полки своя, їдучи перед полком співати тропарі і кондаки хреста чесного і напередодні святої Богородиці. поехаша до міста. вечора сущю і в тиждень виїдоша з міста і поклонилися князем Руським. і винесоша риби і вино». Жителі Шурукані, незважаючи на половецьке підданство, були християни. Це видно не тільки з того, що вони не надали прийшлим ніякого опору, але і з того, що для урочистої зустрічі князів шуруканці винесли традиційні великопісні страви, дозволені статутом Православної Церкви тільки в дні великих свят. Воістину, для них, що жили серед язичників-половців, зустріти в своєму рідному місті руську дружину, що складалася з одновірців-християн, було великою подією. Питання про місцезнаходження літописного міста Шарукань дослідники вважають досі спірним. Але, безсумнівно те, що воно знаходився недалеко від Святих Гір. На існування в цей час (XII ст.) на території, що примикає до Святих Гір, поселень, частина жителів яких сповідувала православну християнську віру, вказує і сучасна археологія.

Так, в ході недавніх розкопок у с. Іллічівка Краснолиманського району на городище «Зливків» було знайдено стародавнє кладовище, на якому виявлені поховання XI-XIII ст., вчинені за християнським обрядом: в гробах перебували останки покійних з хрестоподібно складеними на грудях руками. Крім того, були знайдені залишки тканини з аплікаціями у вигляді хрестів.

В кінці XIX століття по всій території Слобожанської України археологія відкрила найдавніші (X-XII ст.) сліди християнства, витоки якого дослідники знаходять у Візантії. «Якщо не можна сказати, що тут були міста з монументальними християнськими пам’ятниками, – писав протоієрей Петро (Фомін), – проте є безсумнівним існування тут населення, яке сповідувало християнство і обставляло свою побутове життя християнськими символами».

Ще до недавнього часу вважалося, що після навали Батия велика частина степів Північного Причорномор’я спорожніла і довгий час залишалася незаселеною, чому і стала іменуватися «Диким Полем». Однак по відношенню до регіону, навколишнього Святим Горам, для XII – кінця XIV століть цей термін не відображає дійсності.

Як свідчать матеріали сучасних археологічних досліджень в районі Святих Гір в XIII-XIV століттях існував ряд дрібних і кілька великих поселень, які займали важливе місце в торговельному та ремісничому житті населення Північного Приазов’я.

На городищі («Царина» у с. Маяки в 15 км від Святогірської Лаври) одного з таких поселень археологи виявили могильник XIII-XIV століть, що містив в тому числі і християнські поховання. Тут були знайдені і деякі предмети, що належали християнському населенню: шиферна іконка з зображенням святителя Миколи і 7-ми сплячих отроків Ефеських (бл. XIV в.), мідний позолочений медальйон із зображенням святителя Миколи, виконаний в техніці перегородчастої емалі (XIII-XIV ст .), та інші. Останній, на думку автора знахідки, міг належати комусь з вищих верств духовенства.

Сказати однозначно, про що говорять християнські знахідки – чи є вони сумним свідченням про викрадені в полон руських людей або, навпаки, свідоцтвами про безперервне життя місцевого православно-християнського населення, – на підставі мізерних поки даних археології здається складним. Однак явна присутність набутих християнських релігійних символів XIII-XIV ст. змушує думати останнє: життєдіяльність християнських поселень не припинилася на землях, прилеглих до Святих Гір, і після монголо-татарського розорення.

Збережені історичні літературні пам’ятки та порівняльний аналіз архітектури та традицій різних печерних монастирів дають можливість відносити їх виникнення до VIII – IX століть, а їх засновниками вважати візантійських ченців-іконошанувальників з християнського Сходу.

Початкові документальні звістки

З XVI ст. місцевість «Святі Гори» на Сіверському Донці згадується як сторожовий пункт на кордоні Московії з Диким полем, через яке на московитів не раз нападали татари (в «Записках про московські справи» австрійського посла Сигизмунда Герберштейна 1526 р згадуються «воїни, яких государ за звичаєм тримає там на варті з метою розвідок і утримання татарських набігів… біля місця Великий Перевіз, у Святих Гір », а під 1555 р Никонівський літопис повідомляє :«Як воєводи прийшли вгору Мжа і Коломаку, і прибіг до них сторож з Святих Гір, та станичник Лаврент й Колтовский товариша прислав з тим: цар Кримський Донець переліз з багатьма людьми і йде до Рязанських і Тульських україн»).

З XVII ст. в Святогір’ї згадується монастир: 1620 р Святогірський ігумен Єфрем з 12-ма старцями отримували хліб від царської платні; монастирська чолобитна близько 20-30-х рр. XVII ст. повідомляє царю: «У 1628 р приходили до Святих Гір татари і Ваше государеве богомілля розорили, церковну і монастирську будова поімали все без залишку, і нас, прочан Ваших, поімали в полон»; в 1644 р цар Михайло Федорович наказав: «бути в Святогірському монастирі… служивий людям… зі всякими запасами… з великим бережінням, щоб над ними татари… дурне не зробили… А буде, прийдуть в Святогірський монастир з Криму… чи інших земель полоненники… і вони б полонених про татарський прихід і про всякі вести розпитували»; в 1672 р цар Федір Олексійович «для Святогірського монастиря, що на Сіверському Донці, ігумену Корнилію з братією для бережіння від приходу ворожих людей велів дати… півпуда пороху ручного, свинцю півдесять гривенок».

Втрата монастирем, при руйнуванні від рук ворогів, старих документів призвела до того, що на стику XVII-XVIII ст. місцеві ченці вже не знали дати заснування обителі (в 1679 р зі слів архімандрита прп. Йоіла було записано: «В яких роках той монастир влаштований, того він не відає. Письма про те у них в монастирі немає, (тому) що був той монастир від злодійських людей розорений»; монастирський синодик 1710 р містить аналогічний за змістом запис, доповнений зауваженням :«Ця Святогірська Успенська пустельна обитель благословенням Божим начася перш або з початку царювання… Михайла Федоровича»).

Гіпотези

Відсутність точних відомостей про час заснування монастиря породила ряд гіпотез: в сер. XIX ст. в обителі народилося думка, що її заснували ченці Києво-Печерської Лаври, що вижили при руйнуванні Києва монголами в 1240 р.; у 2-й пол. XIX ст. в літературі з’явилася версія про заснування Святогірської обителі ченцями Святої Гори Афон, які бігли від Флорентійської унії 1439 року і помилково прийняли гирлі Дону за Дніпро (потім дійшли до Сіверського Донця і оселилися на місці, що нагадувало Святу Гору); висловлювалися версії про заснування монастиря в XI-XIII ст. місцевими жителями, або в VIII-IX ст. – ченцями, що бігли з Візантії від іконоборства; до ХIV ст. відносив заснування обителі архієп. Харківський свт. Філарет (Гумілевський); письмових та археологічних даних, надійно підтверджують зазначені версії, поки не знайдено, а заснування монастиря на стику XVI-XVII ст. може бути пов’язано з втечею українських ченців від Брестської унії 1596 р.

Продовження історії

У 1737 році монастир знову розорили татари, в 1739 році він майже вимер від чуми. У 2-й пол. XVIII ст. його настоятелями не раз призначали викладачів Харківського Колегіуму, в т.ч. прпп. Тадея (Кокуйловича) і Рафаїла (Мокренського). У 70-80-х рр. того ж століття викладання наук було налагоджено і в самій обителі, вона набула статусу Училищної. При перекладі церковних земель в казну, в 1787 році монастир був звернений до парафії. З 1790 року його землі належали відомому князю Григорію Потьомкіну (за переказами, він вперше побачив ці місця по дорозі до Криму і зачарувався їх красою) – з дозволу Катерини II. Як і раніше відвідуючи Святогір’я, паломники шанували 2 знаходилися тут чудотворні ікони – Святогірський образ Божої Матері і образ свт. Миколи Мірлікійського.
За бажанням власниці Святогір’я Тетяни Потьомкіної, з дозволу уряду, в 1844 р Харківський архієпископ свт. Інокентій (Борисов) знову відкрив монастир, який відтепер називався Святогірською Успенською пустинню. Визначаючи правила життя для відродженої обителі, церковне священноначалля підтримало також клопотання пані Потьомкіної про те, щоб тут був введений статут за прикладом Глинської пустині, а настоятелем був призначений прп. Арсеній (Митрофанов) з числа Глинської братії. У монастирі відродилося високе подвижництво: до лику святих прославлені багато святогірських ченців. В сер. XIX – поч. ХХ ст. обитель відвідали відомі літератори, в т.ч. Василь Немирович-Данченко (брат театрального діяча, 1870-і рр.), Антон Чехов (1887), Іван Бунін (1895), що залишили про неї спогади. Обителі присвячений вірш Федора Тютчева «Святі Гори» (1862), етюд Іллі Рєпіна «Вид Святогірського монастиря на Донці» (написаний з натури, 1880).

На поч. ХХ ст. Святогірська пустинь містила в окрузі кілька шкіл і училище, під час I-ї світової війни – прихистила біженців і поранених солдатів, а також евакуйовану братію Почаївської Лаври. У 1917-1919 рр. монастир піддавався вторгненням, обшукам, грабежам і насильству, деякі з братії були вбиті. З 1919 р в обителі поселили колонію безпритульних дітей. У 1922 р цивільна влада організувала кампанію з вилучення в Святогір’ї церковних цінностей – незважаючи на те, що ще до цього ченці самі пожертвували чималі кошти на допомогу голодуючим; при вилученні члени комісії посягнули на недоторканні святий посуд, і частки мощей (з останніми були пророблені бутафорські хімічні «експерименти»). Незабаром над 9-ма святогірцями провели показовий суд: підсудним дали умовний термін виправних робіт, але головна мета суду полягала в іншому – знайти привід до закриття монастиря, яке і відбулося в тому ж році. Значна частина братії виявилася у вигнанні, невелика громада ченців оселилася біля Всіхсвятської цвинтарної церкви. У 1931 р храм був закритий, громада скасована. Тим часом в основній садибі монастиря відкрився I Всеукраїнський будинок відпочинку трудящих, згодом названий ім’ям Артема – радянського партійного діяча Федора Сергєєва, який загинув в 1921 р при випробуванні аеровагона. У 1942-1943 рр. на території пустині тимчасово проживала чернеча громада, в 1943 р будівлі монастиря сильно постраждали в ході боїв між радянськими військами і гітлерівцями. У 1950-х рр. основну частину будівель Будинку відпочинку відремонтували під розміщення кардіологічного санаторію. У 1980 р був заснований Святогірський історико-архітектурний заповідник, під егідою якого почалася реставрація ряду храмів обителі.


Хромолітографія-1912 року

Сучасність

19 січня 1992 р. на березі Донця було проведено перше з часів Великої Вітчизняної війни богослужіння на території пустині, друге – на Великдень 26 квітня 1992 р. на паперті Успенського собору. 14 липня 1992 року в монастир прибули перші насельники, почалися регулярні служіння в Успенському соборі. У 1995 р намісником Святогірської пустині був призначений ігумен Арсеній (Яковенко), нині архієп. Святогірський, вікарій Донецької єпархії. Розпочате в 1992 р поетапне повернення монастирських будівель церкві завершилося в 2003 р скасуванням санаторію. 9 березня 2004 р Свящ. Синод УПЦ прийняв рішення про присвоєння Святогірській пустині статусу Лаври. 17 квітня 2004 року це рішення затвердив Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II.

Джерело – офіційний сайт Свято-Успенської Святогірської лаври
Там же є дуже велика кількість більш докладної інформації для тих, кому цікаво))

ТЕГИ
ПОВ‘ЯЗАНІ ПОСТИ

ЗАЛИШИТИ ВІДГУК

Ольга Дзюба
Харків, Україна

Добридень! Мене звуть Ольга, рада знайомству! У цьому блозі я розповідаю про наші подорожі красивими і незвичайними місцями України і не тільки. Ну і історії цих місць. Я щиро вважаю, що у будь-якому місці можна знайти щось цікаве - для цього потрібно лише дивитися під різними кутами на навколишній світ)))
Докладніше