Об'єкти

Садиба Клейнмихеля, Лютівка

2 Липня, 2018

Тип: Архітектурний об'єкт       Вид: Історичний (Не діючий)

Країна: Україна     Область: Харківська область     Населений пункт: Лютівка

Координати: 50.31384, 35.82136     Доступність: Доступно для відвідувань, Погана дорога (в будь-яку погоду, можна проїхати на легковому автомобілі) , Аварійний стан


Місце це само по собі вкрай цікаве і овіяне легендами. Знаходиться воно на перетині раніше двох великих трактів – Муравського і Сумського, на яких грабежами і вбивствами промишляли бандити. Говорили, що місце це погане, тобто – люте. Саме це, як вважають, і послужило причиною такого дивного назви – Лютівка.

У документах 1713, опублікованих в 4 томі «Доповіді та вироки, що відбулися в урядовому Сенаті за царювання Петра Великого» вказується, що село Лютівка (до речі, як і Кадниця) належить Федору Ковалевському.

Однак куди більш цікаву інформацію про ранню історію Лютовки ми можемо знайти в документі «Відомість про землі Золочівської сотні харківського полку 1749 р.».

«Колишнім харківського полку полковим осавулом Яковом Ковалевським населена від Золочева в одинадцяти верстах на золочівських дачах село Лютівка тому більш сорока років, a по умертвію згаданого осавула тим селом Лютівці діти його, Федір та Григорій Ковалевські володіли, a нині невідомо чому дістало у володінні поміщиці Настасії Бортенової, яка чимале число землі жалуваної Золочівської сених сіножатей та інших угідь у володінні собі має і як через минулі роки, так і нині багато грабіжництва і утискання з неї, поміщиці Бортенової, золочевські обивателі з чималою нуждою зазнають».

В «Відомості, з яких саме міст і повітів Харківське намісництво складено і скільки було в них душ на 1779 рік» зазначено, що в цей час слобода Лютівка перебувала у власності генерал-поручика Івана Самойловича Хорвата і налічувала 750 душ чоловічої статі.

Сам власник Лютівки за національністю був сербом, в 1751 році з Австрії перейшов на службу Російської імперії, а також був ініціатором створення сербських поселень (так звана «Нова Сербія»), які і були поставлені під його безпосереднє і єдине управління. Вважається, що саме Іван Самойлович Хорват створив в цих місцях садибу, від якої ще в кінці XIX – початку ХХ століття залишалися господарські будівлі, флігель, мавзолей в доричному стилі в саду і церква, побудована в 1765 році.

На початку XIX століття маєток Лютівка належить вже Желтухіну. Вельми показовим для нас в цей період зростання населення маєтку. У 1808 році в ньому налічувалося вже тисяча чотириста дев’яносто один чоловік обох статей, а в 1817 році – 1645. Для порівняння, за даними на 2001 рік, населення Лютівки становило аж 631 особу, а зараз, судячи з усього, і того менше. Маєток активно розвивався, в 1844 році поміщиком Антоном Миколайовичем Желтухіним будується дерев’яна церква святого Іоанна Предтечі.

З середини XIX століття Лютівка знаходиться у власності графів Клейнмихель. Саме завдяки цій сім’ї і виникла прекрасна садиба, яка нині фактично лежить в руїнах. В силу цього зупинимося на засновників маєтку детальніше. Родоначальником Клейнмихелей вважається син ризького пастора – Андрій Андрійович Клейнмихель (1757 р – 5 вересня 1815 г.). Зробивший досить непогану кар’єру на військовому поприщі, він заклав тим самим основи майбутнього добробуту своєї родини. Його син, Петро Андрійович Клейнмихель, був протеже військового міністра Олексія Аракчеєва і беззаперечним виконавцем волі імператора Миколи I.

В силу цього в 1839 році П. А. Клейнмихель був зведений в графську гідність. З цього моменту у Клейнмихелей з’являється герб з прекрасним девізом, написаним золотими літерами на червені стрічці: «Старанність все перемагає».

У 1842-1855 роках Петро Андрійович займав посаду головного керуючого (міністра) шляхів сполучення і публічних будівель. Як людина репутацію у сучасників, до речі, граф мав вельми неоднозначну. Вважається, що саме він ввів практику виплати зарплати «в конверті» (тобто частина офіційно, а частина ні), багато хто вважав його казнокрадом і підлабузником. Другий його шлюб, здійснений в 1832 році, був досить вдалим і вигідним. Обраницею Петра Андрійовича стала вдова штабс-ротмістра В. О. Хорвата – Клеопатра Петрівна Іллінська (17.10.1811 – 17.01.1865).

Нова дружина мала безперечні переваги. Вона була багата (вважається, що саме вона купила Лютівку) і родовита. У 1869 році в Лютівці, крім панської садиби і церкви, вже є училище, лікарня, ярмарка, 2 винокурних і 2 селітряних заводи, а також близько 1700 чоловік населення. З 1851 року Клеопатра Петрівна була пожалувана в статс-дами при дворі. Злі язики у вищому світі стверджували, що Клеопатра Петрівна і її чоловік з готовністю всиновлювали позашлюбних дітей імператора Миколи I і його коханки Варвари Нелидової.
Саме цій обставині приписували кар’єрний зліт П. А. Клейнмихеля. А що народилися у подружньої пари вісім дітей (3 дочок і 5 синів), недоброзичливці позаочі називали не «кляйн-Михель» (маленькими Михель), а «кляйн-Ніколаус» (тобто маленькими Ніколаус). Правда це чи ні, хто знає. Однак діти Петра Андрійовича і Клеопатри Петрівни зробили на державному терені хорошу кар’єру, а також поріднилися з впливовими і багатими сім’ями. Маєтки Клейнмихеля, що дісталися їм шляхом покупки або завдяки шлюбу, перебували в багатьох губерніях імперії. Лютівська ж дісталося графу Володимиру Петровичу Клейнмихелю (1839-1882 рр.) Який брав участь у приборканні Польського заколоту, став героєм російсько-турецької війни 1877-1878 років (за що був проведений в генерал-майори) і мав численні нагороди. Після його смерті від запалення легенів 27 січня 1882 року в Санкт-Петербурзі у володіння маєтком вступила княжна Катерина Петрівна Мещерська. При ній у 1887 році в Лютівці був створений завод великої рогатої худоби фрейбурзької породи. До 1903 стадо складалося з 90 корів і 3 виробників, щорічно продавався молодняк за ціною до 100 рублів. Її син – граф Микола Володимирович Клейнмихель, що народився 31 липня 1877 року, пішов по стопах предків. Після закінчення курсу в Олександрівському ліцеї він вступив в 1900 році на службу в Кавалергардський полк. Був з 1903 по 1916 роки Богодухівським повітовим предводителем дворянства, обирався гласним Богодухівського повіту і Харківських губернських земських зборів. Також граф Клейнмихель був церемоніймейстером Найвищого двору.

При Миколі Володимировичі Клейнмихелі Лютівка ще більше розквітає. У 1901 році вся земля маєтку становила 4,333 десятини (4733 гектарів), з яких:

– орної землі було 3,426 десятин, на яких вирощувалися різні зернові культури;
– плодовий сад займав 10 десятин (близько 11 га).

Крім великої рогатої худоби і свиней, був в Лютівці і власний конезавод, де розводили елітних коней для верхового спорту.

Була своя майстерня для ремонту землеробських машин і знарядь власного господарства. За даними «Довідкової книжки для Харківської єпархії за 1904 рік» прихожан в Лютівці було тисяча сто п’ятдесят сім чоловіків і одна тисяча п’ятдесят дві жінки.

Самі ж власники садиби захоплювалися антикваріатом, завдяки чому в маєтку зібрано було чимало цікавих старовинних і рідкісних предметів. Так що численним знатним гостям, які приїжджали в прекрасну й багату в усіх відношеннях Лютівську садибу, було чим порадувати око.

Влітку 1914 граф Микола Володимирович Клейнмихель разом з відомим мистецтвознавцем Георгієм Лукомським, озброївшись фотоапаратами і сівши на автомобіль, вирушили в подорож по Харківській губернії. Нотатки з цих поїздок періодично розміщувалися в 1915-1916 роках в журналі «Столиця і Садиба».

Війна з Німеччиною, що спалахнула, коли вони закінчували об’їзд шостого з одинадцяти повітів, складавших Харківську губернію, змусила їх перервати розпочату роботу.

А після пасхальної заутрені 1915 р полум’я за кілько годин нещадно поглинуло старий дерев’яний храм і чудовий іконостас в маєтку графа Клейнмихеля…

Однак, переконавшись в тому, що інтерес в суспільстві до мистецтва не слабшає, незважаючи на довгу війну, Клейнмихель і Лукомський в 1917 році все ж видали перший том так улюбленої багатьма зараз книги «Старовинні садиби Харківської губернії». При цьому вказувалося, що кошти від продажу підуть на відновлення згорілої церкви в Лютівці. Завдяки цій дивовижній книзі, перевиданій в наш час кілька разів стараннями Андрія Парамонова, ми з вами по закінченні 100 років можемо побачити надзвичайно красиві фотографії старовинних садиб Харківщини, а також дізнатися їх історію. Будучи співавтором і видавцем цієї книги, Микола Володимирович пише, зокрема, і до цього дня актуальні і важливі слова:

«Мені давно прийшла думка особисто оглянути і будь-яким чином відобразити ті художні поміщицькі садиби рідної мені Харківської губернії, які залишилися нам у спадок від давно минулих років. В наші дні нові власники цих садиб, серед яких зустрічаються і прості мужики, іноді не замислюючись розбирають на «цеглини або на дрова» прекрасний старовинний будинок, павільйон або пам’ятник, щоб спорудити на їх місці господарську споруду або житловий будинок «в стилі модерн»; те ж трапляється і з іншими видами скарбів давнини. Тому мені здавалося вкрай бажаним, щоб люди, які люблять художню старовину, спільними зусиллями зробили працю повсюдної реєстрації і відтворення збережених пам’яток старовини в різних областях мистецтва із зазначенням їх художнього значення. Цим, можливо, вдалося б багато врятувати від знищення».

Саме ці його слова надихали нас на подорож. Саме завдяки їм ми вирішили почати з Лютівської садиби.

З 1916 по 1917 роки Микола Володимирович був Московським віце-губернатором, ставши за фактом останнім на цій посаді в дореволюційний період. В силу своїх стійких монархічних переконань при новій владі виявився не при справах і поїхав з родиною в свій кримський маєток. Дізнавшись про подробиці тяжкого життя царської сім’ї в Тобольську, він став планувати авантюрну поїздку туди для вступу до складу загону червоноармійців, який охороняв Государя. Коли ж його близькі вказали йому, що він своєю аристократичною зовнішністю може порушити підозри і ще більше нашкодити царської сім’ї, Клейнмихель вирішив приєднатися до Білої Армії.

23 січня 1918 року в Євпаторії у Клейнмихеля червоні матроси провели обшук. А 24 січня о 10 годині вечора він був ними убитий. У своїй передсмертній записці близьким останній власник Лютівської садиби написав: «Скажи Мама, що я вмираю за свої переконання».

За радянських часів чого тільки в Лютівській садибі не знаходилося. До речі, ще в 90-х роках з боків від центрального входу можна було спостерігати двох мармурових левів. Однак в 2001 році один з них був вкрадений. Другого, як кажуть, самі жителі Лютівки сховали «від гріха подалі» – але куди саме, це велика таємниця.

На початку 2000-х харківський дослідник Андрій Федорович Парамонов зробив безпрецедентну подорож по садибах колишньої Харківської губернії з метою зафіксувати те, що залишилося. Результатом цієї роботи став вихід у 2008 році унікальної книги «Сади і парки Харківської губернії». Приїхавши через 9 років в Лютівку, ми побачили наскільки разюче відрізняється стан садиби зараз від тих фотографій, що були розміщені в книзі або в інтернеті.


Фото з інтернету


Фото з інтернету

Тільки численні руїни дореволюційних будівель говорять зараз про те, що колись в Лютівському маєтку мешкали близько 2000 чоловік і вирувало життя…

Автор – Антон Бондарев, Джерело

ТЕГИ
ПОВ‘ЯЗАНІ ПОСТИ

ЗАЛИШИТИ ВІДГУК

Ольга Дзюба
Харків, Україна

Добридень! Мене звуть Ольга, рада знайомству! У цьому блозі я розповідаю про наші подорожі красивими і незвичайними місцями України і не тільки. Ну і історії цих місць. Я щиро вважаю, що у будь-якому місці можна знайти щось цікаве - для цього потрібно лише дивитися під різними кутами на навколишній світ)))
Докладніше