Сама слобода була заснована старшинським родом Богуславських. В перепису слобідських полків 1723 читаємо:

«Слобода Синіха сотника ізюмського полку Івана Богославського (Богуславського), 298 душ.
У першій половині XIX століття в якості приданого Синіха відходить до Тихотських, завдяки яким і з’являється садиба. Засновник роду Андрій Іванов, син Тихотських, виїхав до Росії з Польщі в 1712 році. У 18 столітті було офіційно визнано його походження із старовинного польського шляхетства, в силу чого рід Тихотських був зарахований до стародавнього дворянства і занесений в 6-у частину родоводу книги Воронезької, а потім і Харківській губернії.

Перші два покоління цього роду – Андрій Іванов, син Тихотських, і його п’ятеро синів Іван, Яків, Федір, Михайло і Павло присвятили себе виключно військову службу в Харківському та Ізюмському слобідських козацьких полках. Від цих же п’яти братів пішли і п’ять гілок роду Тихотських. Родове гніздо цього дворянського клану, який став досить численним, розташовувалося в побудованій ними садибі у стилі класицизм на початку XIX століття в Синіхі.

У Харківському, Ізюмському, Куп’янському, Зміївському, Богодухівському, Вовчанському і Валківському повітах, а також містах Харкові, Ізюмі, Куп’янську, Слов’янську Тихотським належали землі, садиби і дома. Зіграла свою роль ця прекрасна сім’я і в установі, фінансуванні і відкритті Харківського університету. У проханні на ім’я імператора про дозвіл створити в нашому місті цей навчальний заклад стоять підписи чотирьох Тихотських. Пізніше в університеті, інституті шляхетних дівчат і ряді інших навчальних закладів з’являються стипендії, засновані Тихотськими. Численні представники цього роду стали відомими військовими, інженерами, юристами. А напередодні «З’їзду нащадків роду Тихотських», присвяченому 300-річчю цього сімейства і проходив з 20 серпня по 23 серпня 2012 року в Санкт-Петербурзі, запрошення були розіслані в 30 міст і 8 країн.

За радянських часів садибою зацікавилася кіностудія Довженка. Діячі кіно планували зробити в ній павільйон для зйомок історичних фільмів, але місцевий колгосп не поступився садибою. Ще в 1990 році в ній розміщувалася школа. Але це все лірика. Головне те, що там зараз. Зізнаюся чесно, за весь час наших поїздок по Слобожанщині такого ми не бачили жодного разу. Стан садиби, крім як «дикий жах», язик не повертається назвати. На самому початку нашої подорожі я дивувався, чому ж в таку красиву (якщо судити по фото) садибу не возять екскурсії, та й взагалі, мало хто її знає (окрім, мабуть, моїх колег по архіву). Зараз же відповідь на ці питання я можу дати.

1) Дорога в Синіху, м’яко кажучи, погана.
2) Сама садиба знаходиться на околиці, і ви цілком можете її проїхати та не знайти. Причина проста. Будівля розташовується між двома приватними фермерськими володіннями, які заступають об’єкт.

Але, припустимо, вам пощастило, і садибу ви все ж знайшли. Радісно виходите з машини, з’їдаючись жагою роздивитись прекрасний пам’ятник архітектури, який навіть ніби й в реєстрі перебуває. Що ж очікує там мандрівників? Нас особисто зустрів гавкіт собак, стадо гусей і місцева жителька. На наш боязкий питання: «А можна садибу подивитися?» Вона дала свою благородну згоду. При цьому, правда, кілька разів поцікавившись, чи не хочемо ми цю саму садибу купити, а також розповівши, скільки людей «навіть з київських академій» сюди вже приїжджало. Йдемо далі. Перше, що бачимо, це перегороджений вхід.

За подобою парканчика мило пасуться корови. Живуть вони там же. В архітектурному пам’ятнику.

фото Ольги Дзюби

Обережно обходимо об’єкт, побудований в стилі класицизму, щоб потрапити в нього через інший вхід.

фото Інни Роменської

Колони руйнуються. Дах місцями обвалюється. Усередині залишки ліпнини, сліди камінів, перегородка… В одній частині (де не обвалився дах) зберігається сіно. А в інший, як ми вже знаємо, живуть тварини.

фото Інни Роменської

фото Інни Роменської

Унаслідок морозу акумулятор квадрокоптера нашого Діми Кривулі категорично відмовляється працювати. Владислав Лященко самозабутньо бере «вогонь на себе», знімаючи буквально кожен сантиметр того, що залишилося від панського будинку. Втомлені і пригнічені, повертаємося до машини, наостанок роблячи фінальні кадри. Раптово з’явилася буквально з нізвідки господиня елітних корів з диким криком починає запитувати у нас документи, що дозволяють «зйомку її майна». Так що, якщо ви раптом все-таки одного разу зберетеся поїхати в Синіху, майте на увазі, там можуть кусатися не тільки собаки і гуси, а й новоявлені власники старовинних сараїв. Адже це для нас, приїжджих, будинок в Синіхі є садибою, що має культурну та історичну цінність. Для місцевих же це просто споруда, яку можна пристосувати під свої потреби. Я не знаю, хто в цьому винен. Наша держава, що допускають таке? Обласна чи районна адміністрація? Або, може бути, просто самі люди? Хтось скаже на це, що фермери, які розділили садибу між собою, не винні, мовляв, час важкий зараз, кожен виживає як може… Але тоді виникає питання, чому інші садиби, які ми цього року відвідали, донині не перетворються в хлів? Мабуть, справа все ж таки в тотальній відсутності культури? Скільки ще таких ось колись прекрасних садиб нашої Слобожанщини, про які ми нічого не знаємо, використовуються місцевими жителями як звичайні сараї, або взагалі зруйновані за непотрібністю?

Автор – Антон Бондарев, Джерело