З Грунівкою ситуація складна – вона ніби й наша, слобожанська, а ніби й не зовсім. Справа в тому, що в 1796 році в результаті губернської реформи імператора Павла I була відновлена Слобідсько-Українська губернія, і Миропольський повіт, який входив раніше до складу Харківського намісництва, скасований. А його землі перейшли до Суджанського повіту Курської губернії. До складу УРСР ці території були повернуті лише 16 жовтня 1925 року. Ось і виходить, що наше, та не зовсім. Як би там не було, але їхати в Грунівку все ж варто. І ось чому.

Фото Інни Роменської

Стародавній рід князів Барятинських пішов від князів чернігівських. Родоначальником їх вважається князь Олександр Андрійович (XVI коліно від Рюрика).

У XVIII-XIX столітті представники цього старовинного роду за рахунок успішної кар’єри і вигідних шлюбів значно поліпшили свій добробут. Князь Іван Сергійович Барятинський (1738-1811 рр.) Був відомим дипломатом катерининської епохи, посланником в Парижі. Його єдиним спадкоємцем був князь Іван Іванович (1767-1825 рр.). У 1799 році Павло I подарував йому родове командорство Мальтійського ордена. Працюючи в дипломатичній місії в Лондоні, князь одружився з дочкою лорда Шерборна. У 1806-1812 роки був послом при дворі короля Баварії в Мюнхені, де уславився відомим англоманом.
У період з 1811 по 1820 роки Іван Іванович створює поблизу села Іванівського (заснованого ще гетьманом Іваном Мазепою) прекрасну родову садибу Мар’їно, названу на честь двох дружин князя: Марії Франциски Деттон, яка померла незабаром після народження дочки, і Марії Федорівни Келлер.

Портрет князя Барятинського роботи Е. Виже-Лебрен

Від двох шлюбів у князя було вісім дітей, які також в подальшому зміцнили становище сім’ї. Дочки Івана Івановича славилися своєю незвичайною красою. Відома шотландська художниця-портретистка Христина Робертсон, яка працювала при дворі Миколи I, створила портрети Ольги Іванівни Барятинської – дружини графа Володимира Петровича Орлова-Давидова.

Фото з сайту http://nevsepic.com.ua

Леонілла Іванівна (в заміжжі Сайн-Вітгенштейн) вважалася взагалі однією з найкрасивіших жінок свого часу і дожила до 102 років. Один з наймодніших німецьких портретистів середини XIX століття Франц Ксавер Винтерхальтер в своїх полотнах навіки закарбував для світу її образ.

Фото з сайту www.getty.edu

А, наприклад, старший син князь Олександр Іванович відомий тим, що зламав опір військ Шаміля і в 1859 році взяв його в полон. Але не тільки красу, блискучий розум і положення в суспільстві успадкували від своїх батьків діти Івана Івановича. Князі Барятинські були одними з найбільших землевласників в Курській губернії. У спадок їм дісталися численні будинки, маєтки, села.

У 1860 році в одній тільки Льговському повіті Курської губернії князю Володимиру Івановичу Барятинському належало близько 30 населених пунктів. Ну, а наймолодший з дітей князя Івана Івановича, Віктор, як раз і володів в Суджанському повіті селом Миколаївкою і слободою Грунівкою. Особистістю він був не менше примітною, ніж його старші брати і сестри.

Болеславський М. А., портрет Князя Віктора Івановича Барятинського (1823-1904), 1845 р Самарський обласний художній музей.

У 1841 році, закінчивши курс Петербурзького університету, князь пішов за власним бажанням на морську службу і незабаром мічманом надійшов в Чорноморський флот. Незабаром Віктор Іванович
придбав репутацію відмінного парусного офіцера, а також звернув на себе увагу адміралів Лазарева, Корнілова, Нахімова та інших. Будучи членом Одеського товариства історії та старожитностей, князь весь вільний час присвячував археології, яка було його пристрастю. Навіть свою особисту яхту він назвав «Ольвія». Живучи в Севастополі, а пізніше в Греції, під час закордонного плавання Барятинський присвячував вільний від служби час археологічним дослідженням і першим почав розкопки Херсонеса Таврійського. До речі, вважається, що саме він визначив місце в Афінах, де повинен був знаходитися біля підніжжя Акрополя театр Діонісія. Тільки вихід його судна з Греції завадив йому докопати до тієї глибини, де згодом відомим археологом Шліманом дійсно і був знайдений цей театр.

Талановитий художник Ованес Айвазян (Іван Костянтинович Айвазовський) створив не одну роботу на тему Кримської війни. Одному з боїв художник присвятив дві картини: «Морський бій при Синопі 18 листопада 1853 року» та «Синопський бій. Ніч після бою ». Останню роботу Айвазовський відтворив за схемою князя Віктора Барятинського, яку той записав на місці за дорученням віце-адмірала Нахімова. При цьому цікаво, що князь не тільки відзначив розташування російських судів, але також і записав окремо основні кольори битви. «Для того, – говорив він пізніше, – щоб передати все це якомусь живописцю».

Прийняв власник Грунівки також і участь в обороні Севастополя. Захворівши тяжко тифом, був вивезений з міста для лікування. Восени 1855 Віктор Іванович одружився на Марії Аполлінаріївні Бутеневій. Молода дружина була по уму і оригінальності рівнею чоловікові. Через те, що народилася в Константинополі, мала прізвисько «княгиня Кокона». Дитинство і юність провела в Римі, вільно говорила по-італійськи і знала італійське мистецтво досконало, відмінно грала і прекрасно малювала.

Після укладення миру Віктор Іванович вийшов у відставку в чині капітана 1-го рангу і проживав то в Одесі (де купив чудовий будинок), то в своєму улюбленому маєтку в Грунівці. Там він побудував величезну садибу (до пари родовому маєтку в Мар’їно) на 42 кімнати, яку іноді називали «дзеркальний палац». У ній князь влаштував цілий музей старожитностей, величезну бібліотеку і картинну галерею.

Живучи в садибі, князь ревно займався і громадськими справами в якості почесного мирового судді і земського гласного. Близько 1861 року з’являється в Грунівці і вкрай незвичайний храм святого Архистратига Михаїла.

Фото Інни Роменської

Унікальність цієї церкви полягає в тому, що вона поєднує в собі католицький і православний стилі. Можливо, це пов’язано з тим, що сама Марія Аполлінаріївна була віруючою латинського обряду. Поруч в такому ж стилі, що і храм, зведений будинок церковно-приходської школи.

Фото Інни Роменської

Слід зазначити, що проводилися в Грунівському храмі церковні служби як для православних, так і для католиків. У 1874 році там же княгинею Барятинською був заснований дитячий притулок.

Потребуючи теплого клімату через хворобу, останні 12 років свого життя князь Віктор Іванович провів майже безвиїзно в Італії. Помер він 8 травня 1904 року в Римі на 81 році життя. Через два роки в Лозанні померла і Марія Аполлінаріївна.

Сьогодні від величезної садиби князів Барятинських в Грунівці не залишилося і сліду. Унікальний храм, незважаючи на те, що його дзвіниця трохи втратила свою початкову форму, зберігся практично повністю. Будівля церковно-парафіяльної школи також залишилася…

Автор – Антон Бондарев, Джерело