Тип: Архітектурний об'єкт
Вид: Історичний (Діючий)
Країна: Україна Область: Житомирська область Населений пункт: Нова Чортория
Доступність: Державний, Доступно для відвідувань, Гарна дорога
Чортория село давнє, відоме ще з XV століття. Тепер воно зветься Старою Чорториєю. А його новозбудований присілок – Новою. Дві Чорториї розділяє широка долина річки Случ із заболоченими ставками.
А ще раніше на цьому місці існували поселення трипільської культури (датовані 3 тисячоліттям до н.е.), та поселення 1 тисячоліття до нашої ери і часів Київської Русі.
З часів виникнення села воно перебувало у власності польської шляхти і з століття в століття переходило «з рук в руки», змінивши при цьому багатьох власників. Колись воно належало нащадкам знаменитого князя Адама Чарторийського (звідки і дещо дивна в результаті трансформації топоніма назва села). У 1781 р. Чорторию придбав Ігнатій Кордиш. Оскільки у нього не було дітей, село успадкувала його сестра Францішка, яка була одружена з Юзефом Урсином Прушинським. Далі селом володів їхній син Кароль, одружений з Розою Прзібішевською. У них була тільки донька Антоніна, яка вийшла заміж за Адольфа Боженец-Яловицького. У 1857 році Прушинські, маючи великі борги, продали маєток за 30 тисяч рублів князівській родині Оржевських. Дружина князя Оржевського Наталія Іванівна була останньою господинею села до 1917 р.
Юзеф або Кароль Прушинські є вірогідними засновниками палацу (його вважають спорудою початку ХІХ ст.). Тоді ж заснували парк. Новий господар князь Оржевський в 1880-х роках розпочав грандіозну перебудову. Палац став двоповерховим, реконструювали фасади, з’явилася огорожа, прибрамний будинок та господарські приміщення.
Остання господиня палацу в Новій Чорториї княгиня Наталія Іванівна Оржевська – особистість безумовно яскрава і заслуговує пам’яті нащадків. Вона народилася в 1859 році у Царському Селі Санкт-Петербурзької губернії. Закінчила Смольний інститут шляхетних дівчат. У шістнадцять років її зарахували фрейліною при імператриці Марії Олександрівні, а після її смерті в 1880 році – при Марії Федорівні. Мабуть по протекції імператриці Наталію Іванівну у 1883 році видали заміж за сорокачотирирічного генерала від кавалерії Петра Васильовича Оржевського, який був старший за неї на двадцять років. Був він тоді товаришем міністра внутрішніх справ, завідувачем поліцією, командиром Окремого корпусу жандармів і перебував у свиті при Особі Його Імператорської Величності.
У березні 1897 р. Наталія Іванівна овдовіла. Після смерті чоловіка вона покинула Санкт-Петербург, оселилася в Новій Чорториї і присвятила себе справам милосердя та благодійності, що було традицією в княжому роді Шаховських.
Наталія Іванівна очолила Новоград-Волинський повітовий Червоний Хрест, ставши його головуючим. Газета «Волинь» тоді писала: «Взагалі Н. І. Оржевська вже багато зробила для населення Нової Чорториї, влаштувала там зразкову амбулаторію з 15-ма постійними ліжками, поштово-телеграфну контору і прекрасно обставлену чайну з бібліотекою-читальнею…». І ще вона «затверджена нещодавно у званні почесної попечительки представила кошти на перетворення Новочорторийского і Новоград-Волинського училищ їх, однокласних в двокласні». Михайло Нестеров згадував, що Оржевська щодня вранці приходила в амбулаторію і як сестра милосердя лікувала хворих. У Новоград-Волинському відкрила лікарню на чотири ліжка, одну з яких утримувала за свій рахунок, подарувала Червоному Хресту будинок для амбулаторії, де тисячам хворих надавали безкоштовну медичну допомогу. У 1908 році, після смерті рідного брата Сергія, Наталя Іванівна зайнялася вихованням племінниці Наталії.
У вересні 1911 року Наталія Іванівна була обрана головою Житомирського Червоного Хреста і очолювала його до 1918 року. У Житомирі тоді місцевий комітет Червоного Хреста знаходився на вулиці Дівочій (тепер вулиця Червоного Хреста) в будинку № 3, де з 1897 року перебувала і лікарня Червоного Хреста. У роки Першої світової війни Наталія Іванівна в будинку № 1 на Пушкінській вулиці в Житомирі відкрила «Лазарет № 3 Георгiевскiй, Ново-Чорторийский Червоного Хреста», який утримувала цілком на свої кошти. У цьому ж будинку вона і жила. Архієпископ Волинський і Житомирський Еврологій (в миру Василь Семенович Георгієвський) у своїх спогадах писав: «Це була свята жінка, вона вміла так поставити свій лазарет, що всякий, хто в нього потрапляв, відчував себе, немов у Царстві Небесному». Відомо, що вона була у складі делегації, яка обстежила становище російських військовополонених у Німеччині та Австрії. Є свідчення про те, що Наталія Іванівна брала участь і в переговорах по звільненню російських військовополонених.
У Пам’ятній книзі Волинської губернії на 1917 рік вказані всі офіційні посади, займані Наталією Оржевською в Житомирі:
«Житомiрскiй Местный Комитетъ Россiйскаго Общества Краснаго Креста (Девичья,3). Председательница – Вдова Сенатора, генерала отъ кавалерiи Наталiя Ивановна Оржевская (Пушкинская, 1)».
«Попечительный Советъ Житомiрской Марiинской Общины сестеръ милосердiя, состоящей въ веденiи Комитета Краснаго Креста (Девичья, 3). Председательница – Вдова Сенатора, генерала отъ кавалерiи Наталiя Ивановна Оржевская».
«Волынскiй Отделъ состоящаго подъ Высочайшимъ Его Императорскаго Величества покровительствомъ общества повсеместной помощи пострадавшимъ на войне солдатомъ и ихъ семьямъ (Зданiе Губернскаго Правленiя, 10)… Товарищъ Председательницы – Наталiя Ивановна Оржевская…
Бюро по прiисканiю местъ и Комитет по сбору пожертвованiй и усиленiю средствъ… Товарищ Председательницы Наталiя Ивановна Оржевская».
«Волынскiй Отделъ Особой Комиссiи состоящей подъ Августейшимъ покровительствомъ Ея Императорскаго Величества Государыни Императрицы Александры Федоровны Комитета помоши русскимъ военнопленнымъ, находящимся во вражескихъ странахъ (Улица 1812 г., 12). Председательница – Наталiя Ивановна Оржевская».
«Волынское Отделенiе Комитета Ея Императорскаго Высочества Великой Княжны Татiаны Николаевны для оказанiя временной помощи пострадавшимъ отъ военныхъ бедствiй (Бульварная, при Тюремной инспекцiи)… Член – Наталiя Ивановна Оржевская».
«Патронатъ имени Генералъ-Адъютанта Иванова, учрежденный на средства действительнаго статскаго советника Хари для увечных воиновъ (Крошенская, 74-а). Попечительница – вдова сенатора, генерала отъ кавалерiи Наталiя Ивановна Оржевская».
«Отделенiе Волынскаго Общества борьбы съ детской смертностью (М.Вильская, 23). Председательница – Н.И. Оржевская».
У 1918 році, з благословення архієпископа Євлогія, настоятель Свято-Миколаївської церкви на Смолянському кладовищі в Житомирі Аркадій (у миру Аркадій Йосипович Остальський) організував при своєму парафіяльному храмі Свято-Миколаївське братство. Члени братства надавали допомогу нужденним і хворим, ховали померлих, які не мали рідних і близьких. Діяльну участь у справах братства взяли Наталія Іванівна Оржевська (обрана товаришем голови братства) і її племінниця Наталія Сергіївна Шаховська. Основу каси братства становили грошові кошти Наталії Оржевської.
Про те, як склалася подальша доля Наталії Іванівни Оржевскої вже в радянський час, є відомості у статті «Життя, віддане Вітчизні і людям» голови Житомирської обласної організації «Російська співдружність» Євгена Романовича Тіміряева і члена цієї ж організації Ігоря Валерійовича Александрова: «Популярність Н .І. Оржевської в ці роки була надзвичайно високою. Тому при відступі частин Червоної Армії з Житомира в серпні 1919 року вона зі своєю племінницею та іншими двадцятьма відомими громадянами міста була взята в заручники і відправлена в спецтабір. Завдяки зусиллям родичів, зокрема брата Дмитра Івановича, була виклопотана довідка зі свідоцтвом того, що Наталія Іванівна Оржевська – онучка декабриста Федора Петровича Шаховського. Цей документ тривалий час служив для Наталі Іванівни охоронною грамотою. У лютому 1920 року, після звільнення зі спецтабору, вона отримує командировочний припис від центральної колегії Червоного Хреста прибути в Житомир задля організації її діяльності на Волині. Таким чином, Наталя Іванівна стала організатором і першим керівником радянського Червоного Хреста на Волині та Житомирщині.
Повернення на Волині було пов’язане з низкою труднощів. На одній зі станцій Південно-Західної залізниці вона разом з племінницею потрапляє в полон до поляків. Під виглядом біженців виїжджає до Рівного, де знаходить притулок у знайомих. Тільки через три місяці вдалося прибути до Нової Чорториї, яка все ще була зайнята польськими військами. Через шість тижнів в село увійшли частини Червоної Армії. Незважаючи на всі потрясіння, маєток не було розграбовано. Влітку 1920 року маєток націоналізували, хоча старожили села стверджують, що Наталія Іванівна сама все передала державі. До осені в садибі був організований сільгосптехнікум, в якому вона працювала викладачкою німецької мови. Навесні 1921 року постановою Волинського губернського виконкому як колишню поміщицю її виселили з її помешкання і звільнили з роботи. Більше чотирьох місяців разом із племінницею Наталія Іванівна служила сестрою милосердя в Славутському санаторії для туберкульозних хворих.
Восени керівництво технікуму знову запрошує Н.І. Оржевську для ведення занять з німецької мови. Але через два роки вона змушена назавжди покинути Нову Чорторию.
З 1923 по 1925 проживає в Києві у своєї родички Марії Іванівни Мусіної-Пушкіної. У квітні 1925 року після шестирічної перерви повертається до Житомира, де члени Свято-Миколаївського братства обирають її головою, замість заарештованого і висланого на Соловки православного єпископа Аркадія Остальського. У 1932 -1933 роки завдяки діяльності братства і його допомоги були врятовані сотні житомирян. Отримуючи грошові перекази, Н. І. Оржевська йшла в магазин «Торгсин» і купувала необхідні продукти харчування. За спогадами очевидців, в день отримання переказу і відвідування «Торгсин» всі ті, кому вона надавала допомогу, вже чекали її на шляху від магазину до її квартири. Додому вона поверталася часто тільки з маленьким пакетиком крупи, все роздавши нещасним дорогою.
У грудні 1934 року Н.І. Оржевська разом зі своєю племінницею Наталією Сергіївною Шаховською піддається арешту. Їм пред’явили абсурдне звинувачення за ст. 7, 54-8, 54-11 КК УРСР. Оржевську рятує довідка, що вона онука декабриста Шаховського, а от її племінницю, правнучку декабриста, відправили в концтабір строком на 5 років. Все ж Наталія Іванівна була вислана з Житомира в адміністративному порядку… Останній документ, який говорить про неї – лист Наталії Іванівни від 27 листопада 1935 року, написаний Ганні Миколаївні Шаховській, дружині брата Дмитра. Люди, що знали милосердну княжну, стверджують, що Наталія Іванівна померла у 1939 році в Казахстані, куди була вислана її племінниця».
Щось тут щодо останніх років життя Наталії Іванівни не цілком ясно. За документами фондів Державного Архіву Російської Федерації в Книзі пам’яті про дворян на сайті http://pkk.memo.ru/ написано, що Шаховська-Оржевська Наталія Іванівна «У травні 1935 р. – вислана в село Георгіївське Алма-Атинської області. У червні 1936 – отримала відмову про скасування висилки. 15 червня 1939 р. – померла у засланні ». А її племінниця Шаховська Наталія Сергіївна «З 1939 р. – проживала в Малоярославці, потім – у Ростові Ярославському. У 1940-х – арештована, засуджена до ув’язнення в табір. У 1956 р. (?) – після звільнення проживала в Московській області. 31 січня 1970 р. – померла в Москві, похована на Новодівичому кладовищі». Наталії Іванівні відмовили у скасуванні висилки, коли їй було вже 77 років. На згадку про Наталію Іванівну Оржевську її ім’ям ніде нічого не названо, і де її могила не відомо.
У Житомирі на вулиці Червоного Хреста (колишня Дівоча) зберіглася будівля, в якій знаходився очолюваний Наталією Іванівною Житомирський комітет товариства Червоного Хреста з лікарнею Червоного Хреста. Тепер тут Житомирська обласна клінічна лікарня імені О.Ф. Гербачевського. Зберігся колишній лазарет № 3 на Пушкінській вулиці, який відкрила і містила за свій рахунок Наталія Іванівна (тут же і жила). За радянських часів тут був Ліксанупру для номенклатури високого рангу, прихований від сторонніх очей, краща медична установа області, а тепер – Обласний медичний консультативно-діагностичний центр. Збереглася й нині діюча стара дерев’яна Свято-Миколаївська церква на Смолянському кладовищі, де було організовано Свято-Миколаївське братство. На жаль, на жодному з цих будівель немає навіть пам’ятної дошки на честь прекрасної людини, що заслужив пам’яті нащадків, – Наталії Іванівни Оржевської.
На цей час від палацу початку ХІХ ст. залишилися лише деякі частини фасаду та кілька внутрішніх приміщень. У південній частині (в бік річки) зберіглася, очевидно, найстаріша частина будівлі – одноповерховий громіздкий ризаліт.
Фасад палацу, який виходить в парк також зберіг свій первинний барочний вигляд.
В палаці збереглися давні сходи, прикрашені відлитими каштановими листочками та геральдичним драконом на початку маршу, а також великий вітраж на теми античності. Вітражів було декілька, один з вітражів зробив художник Ф. Бялковський. Стеля з ліпниною та вітраж – початок ХІХ ст., мармуровий камін – друга половина ХІХ ст., вони теж збереглися до наших днів. На другий поверх ведуть сходи з мрамору. З другого поверху відкривається вид на розписані вітражні вікна. Під будь-яким кутом зору господиня дивиться на вас. Той самий ефект спостерігається і ззовні будинку. Цей розпис – дуже не дешева річ, робота працівників з Візантії. Тепер тут Новочорторийський аграрний технікум Державного агроекологічного університету. Також збереглися церква-усипальниця генерала Петра Оржевського (нині діюча), будиночок воротаря в мотивах ренесансу, мальовничий парк з водоймою та в’їзна брама в мотивах неоготики.
Разом з будівництвом палацу у 1815 році Прушинські заклали розкішний парк площею 70 гектарів.
Ймовірно, парк був прикрашений архітектурними формами, але лишився лише симпатичний опуклий місточок та оточений водою круглий острівець, колишня “видова гірка”. На жаль, альтанка на острівці не зберіглася.
Церква-усипальниця родини Оржевських
Будівництво палацу та інших будівель садиби було закінчено у 1897 році. Цього ж року помирає генерал Оржевський у віці 58 років. Похований він був на території садово-паркової зони неподалік від маєтку.
Через десять років після смерті чоловіка, у 1907-му, княгиня Наталія Оржевська в парку біля палацу збудувала родову церкву-усипальницю за проектом архітектора Андріана Прахова. При виконанні робіт над церквою-усипальницею були запозичені елементи з Володимирського собору у Києві. Церква-усипальниця являє собою двох’ярусну однокупольну будівлю. На першому ярусі з тильного боку споруди збереглися сходи в крипту, де був розташований мармуровий саркофаг, а другий ярус виконали як храм. До оздоблювальних робіт, інтер’єру церкви були виписані італійські майстри по мармуру та по мозаїці. Вони виконали і вівтар. Для розпису церкви запросили відомого художника іконописця – Михайла Нестерова. Він на запрошення Наталії Оржевської кілька разів гостював у Чорториї. Для усипальниці Нестеров розробив ескізи і написав чотири великі вівтарні ікони. Їхня унікальність в тому, що вони виконані олійними фарбами, але не на дереві, а на цинкових пластинах.
У 1920-ті роки шукачі скарбів дісталися і до крипти з тілом генерала Оржевського. Храм сплюндрували. На сьогодні робіт відомого майстра практично не залишилося. Лише в роки незалежності після ремонту тут відновилася служба.
Паровий млин Нової Чорториї
Розповідають, що він спочатку був дерев’яним, а вже згодом став цегляним. На той час це був один із найбільших млинів в Україні. Багатоповерховий велетень молов до 500 000 пудів пшеничного борошна різних гатунків. У часи Глазберга там виготовляли 12 видів продукції, зокрема, борошно та крупи. Це не млин навіть – це міні-завод: п’ять поверхів з боку двору, сім поверхів з боку ставка, плюс перехід до двоповерхової прибудови, де колись був склад готової продукції. Устаткування на млині стояло виробництва Товариства машинобудівного виробництва «Добрових і Набгольц», що працювало у Новгороді з 1873 року.
Млин належав Оржевським, але його орендував Шевель Глазберг. Перейшовши з юдейства у православ’я, він згодом став Савелієм Григоровичем.
Про Глазберга відомо, що він був купцем першої гільдії (це свідчило про його матеріальний статус, преференції та численні зобов’язання) із Новограда-Волинського.
На той час у Житомирі було лише 2 купці першої гільдії. Це Перец-Хаїм Фельденкрайз, який володів каретним двором і Шевель Глазберг, що був одним із найбільших виробників борошна та мав два млини. Першого в народі називали «каретним королем», а другого – «борошняним королем».
Глазберг жив у Житомирі в будинку, де нині розташований коледж культури і мистецтв ім. І. Огієнка. У ті часи він був архітектурною перлиною, але до нашого часу втратив свою велич і красу. Крім того, на вулиці Пушкінській обласного центру, купець мав прибутковий будинок. Він також володів майном у Києві та Новій Чорториї. Щодо останньої, туди він приїздив із сім’єю у сезон, коли мололи борошно. Зараз у новочорторийському помешканні Глазберга поряд із млином живуть інші господарі. Через захаращене подвір’я його ледве помітно за парканом і деревами.
Глазберг був відомий своєю благодійністю, за що отримав багато нагород і звання почесного громадянина Житомира.
Із приходом радянської влади частину майна у Глазберга конфіскували. У 1927 році він виїхав до Франції, де жив його син Олександр.
Деякий час застаріла цегляна споруда була закрита. Згодом приміщення належало Новочорторийському млин-заводу, який вже не працює.
За свою історію млин був паровим, водяним, працював на мастилі, а потім – на електроенергії.
Джерело 1, джерело 2, джерело 3, джерело 4, джерело 5.
Добридень! Мене звуть Ольга, рада знайомству!
У цьому блозі я розповідаю про наші подорожі красивими і незвичайними місцями України і не тільки. Ну і історії цих місць. Я щиро вважаю, що у будь-якому місці можна знайти щось цікаве - для цього потрібно лише дивитися під різними кутами на навколишній світ))) Докладніше
Ми використовуємо кукі для найкращого представлення нашого сайту. Якщо Ви продовжите використовувати сайт, ми будемо вважати що Вас це влаштовує, але Ви можете відмовитися, якщо хочете.OKReject
Privacy & Cookies Policy
Privacy Overview
This website uses cookies to improve your experience while you navigate through the website. Out of these cookies, the cookies that are categorized as necessary are stored on your browser as they are as essential for the working of basic functionalities of the website. We also use third-party cookies that help us analyze and understand how you use this website. These cookies will be stored in your browser only with your consent. You also have the option to opt-out of these cookies. But opting out of some of these cookies may have an effect on your browsing experience.
Necessary cookies are absolutely essential for the website to function properly. This category only includes cookies that ensures basic functionalities and security features of the website. These cookies do not store any personal information.
