Сучасна територія Миропілля в 13-14 століттях входила до складу Рильського князівства, а в 1503 році з приводу перемир’я з Литвою все північні землі увійшли до складу Московської держави.
Особливо швидко заселялася ця територія в 16-17 століттях вихідцями з Правобережної і Лівобережної України, що бігли від гніту польських панів і кріпосного права. Тут же населялись території і для охорони російських кордонів біглими російськими селянами і людьми служивими. В середині 17 століття переселенці заснували нові міста Острогожськ, Харків, Лебедин, Суми, Охтирку, Зміїв, Миропілля і багато слобод. У 17 столітті на слобідській Україні склалося слобідське козацтво, в основному з переселенців з України. Воно проіснувало до 1763 року.
Свою назву Слобідська Україна отримала від численних слобід, заснованих переселенцями на нічийних в той час землях. У зв’язку з ліквідацією козацтва, на Слобідській Україні з’явилося багато ремісників і багато дрібних торговців. Серед міських жителів з’явилося багато міщан. Міщани, це був такий стан в царській Росії. Це безземельні, перш за все, люди. Люди “вільного стану” але податі (податки) платили. Цей стан включав міських жителів, ремісників, торговців і інших безземельних громадян. Цей стан був спадковим до 1861 року.
На території сучасного Миропілля перші поселенці влаштувалися в 15-16 столітті в дрімучому лісі по річці Мирна (тиха) Пілька, що і стало основою для назви майбутнього міста Миропілля. Ця тиха лісова річка надалі обміліла, а потім і висохла зовсім, залишивши деякі сліди в районі Старосілля.
В кінці 17-го і на початку 18-го століття в дрімучих лісах по річках Псел та Удава за рахунок біглих поселенців росли одночасно три слободи: Пенянка, Студенок і Запсілля. Надалі ці слободи злилися зі слободою Миропілля, і в 1887 році, Миропілля з цими слободами разом вже налічувало 18 тис. чоловік населення.
Назва слободи Студенок походить від російського слова “студена”. У районі “Каленнікової” белоглиністої гори, де проживали поселенці слободи Студенок, функціонували природні джерела з дуже холодною водою. Там перехожі свого часу пили студену воду, поїли коней, робили привал (відпочинок) у студеної води. Звідси і назва – Студенок.
Слобода Пенянка не згадувалася в історії Слобідської України. Пенянскі старожили розповідали, що на землях Пенянки колись росла багато коноплі. З коноплі робили волокно, яке називалося “пенька”. Там у поселенців було багато пеньки. Сюди приїжджали купувати пеньку, звідси і назва слободи – Пенянка.
Слобода Запсілля отримала свою назву від місцевого визначення. “Де живуть такі-то люди?” – “По той бік річки Псел”, “За річкою Псел”, “За Пслом”. Звідси і назва – Запсілля.
До початку минулого століття в центрі Миропілля була організована велика базарна площа, де було потім 40-50 великих крамниць магазинів. У 1915 році їх було вже 76. Було узаконено чотири ярмарка на рік. Перший – на честь Нового року – першого січня. Другий – на честь Святої Трійці (це свято постійного числа не має, святкується на 49 день після свята Великодня) Третій – на честь святого Іллі Пророка 20 липня (за старим стилем). Четвертий ярмарок проводився першого вересня на честь “Святого СимеонаКрім ярмарків, щопонеділка і щоп’ятниці проводилися великі базари.
В середині 17 століття була побудована в центрі Миропілля, на березі річки Псел, красива в архітектурному відношенні, кам’яна церква Успіння. Пізніше перейменована в Успенський собор. Дещо пізніше в слободі Запсілля була побудована церква імені “Казанської ікони”. У першій половині 19 століття були побудовані майже одночасно в слободі Студенок церква імені “Миколи Чудотворця”, в центрі Базарної площі церква Преображення і в слободі Пенянка – церква “Архангела Михаїла”. Слід сказати, що в цих місцях церкви були і раніше, але дерев’яні. У 1821 році в Миропіллі була велика пожежа, згоріло 70% будинків, згоріли і церкви, крім Успенського собору. Після цього на їх місці вже були побудовані великі, кам’яні собори з багатою архітектурою. Про це свідчить збережена в Запсіллі церква “Казанської ікони” і залишки Преображенської та Миколаївській церков.
Дзвіниця Миколаївської (студенянської) церкви, наприклад, була заввишки, з хрестом на верху, в 56 метрів, а головний дзвін важив 286 пудів.
В кінці 19 століття ще була побудована ченцями на базарній площі церква “Сергія Радонезького”, а в 1904-1907 роках була побудована на кладовищі, купцем 2-ї гільдії Хоруженко церква “Всіх Святих”. Тоді ж був побудований і красивий дерев’яний міст через річку Псел 216 метрів довжини і 11 метрів висоти. У 1899 році була організована приватна жіноча прогімназія. У 1900 році було відкрито 2-класне зразкове училище. Крім цього в кожній слободі були чоловічі земські і жіночі церковно-приходські початкові школи. У центрі міста було ще Міщанське училище.
Миропілля оточували луки, ліси, білі гори. У 4-5 кілометрах від Миропілля, на гарній білокам’яній горі величаво був розташований Білогірський чоловічий монастир. Монастир побудували брати Купреєві в другій половині 18 століття. Купреєві були багатими купцями з міста Суджі, що в 20 кілометрах від Миропілля. Там були сади, квітники і собори. Головний дзвін на Преображенському соборі в монастирі важив 316 пудів. У 1915 році всього ченців було 318 чоловік.
В цілому до кінця 19 століття Миропілля представляло собою красиве, що потопає в саду містечко, з населенням близько 20 тис осіб. На честь вступу на престол останнього царя Миколи Романова, коронація якого була 14 травня 1896, слобода Миропілля Суджанського повіту Курської губернії була перейменована в заштатне місто Миропілля. У 1916 році міська частина (включаючи і Забодух) Миропілля становила 9 тис чоловік населення. Студенок – 5 тис 400 осіб., Пенянка – 4 тис 600человек., Запсілля – 4 тис 300. Всього в Миропіллі було 23 тисячі 600 чоловік в 1916 році.
У Миропіллі громадської землі було мало, тому основна маса людей займалася різними ремеслом або дрібною торгівлею. Тільки 10-15% населення займалося сільським господарством. Селяни, які мали невеликі земельні наділи, самі землю не обробляли, а здавали в оренду за плату або здавали іншим селянам “з половини”. Багато зовсім продавали свої наділи, і жили тільки ремеслом або торгівлею і переходили за бажанням в стан міщан.
Міропольці були красиві, в основному самолюбні і горді люди. Любили добре одягатися. У Миропіллі було багато талановитих людей: співаки, танцюристи, музиканти і т. ін. 10-15% молоді вміли добре грати на гармошках, баянах, скрипках та інших інструментах. Багато із заможної частини молоді вчилися у вищих і середніх навчальних закладах. Неграмотних в Миропіллі не було. Багато було фахівців-майстрів: шевців, шкіряників, ковалів, столярів, кравців.
До Жовтневої революції майже все чоловіче населення вміло грати в карти. Багато грали на гроші. У 1912 р в центрі міста були спеціальні клуби картярів (Сумец, Волков, Пелипейченко і ін.), де щодня вдень і вночі проходила гра в карти на гроші. Деякі програвали коней, костюми, земельні наділи і навіть вдома. Дуже розвинене було пияцтво. Були ресторани і безліч шинків. Серед молоді мали місце часті бійки зі смертельними наслідками. Не було жодного року, щоб свято Великодня пройшов без вбивства серед молоді. Основним місцем бійок був цвинтар і Соборна вулиця, де молодь збиралася з усього Миропілля для побачень і проведення свята Великодня.
З незапам’ятних часів був занесений в Миропілля давній слов’янський звичай грати в кулачки (нешкідлива бійка кулаками). Щорічно в період з 25 грудня по 7 січня за старим стилем (Різдвяні і Водохресні святки) проходили ці кулачки, з яких виходили майже всі з закривавленими обличчями. Гра в “Кулачки” зазвичай починалася серед школярів, потім втягувалася молодь старших вікових груп, включаючи і одружених, і під кінець дня вже билися старі-бородані.
Ще трохи про “кулачки”. Зазвичай “кулачки” починалися на вулицях, а для генеральної, так би мовити, битви, переходили на лід вздовж річки Псел. На одній стороні билися городяни, запсільці і Забодух, а на іншій стороні Пенянка і Студенок. Багато любителів спостерігати “чия візьме” грали на “парі” та програвали великі суми. Програвали зазвичай купували горілку переможцям.
Кілька слів про річку Псел. На початку 20 століття Псел був шириною (в районі Миропілля) в середньому 150 метрів. У період 1910-1920 років, в основному були холодні зими з великою кількістю опадів у вигляді снігу. У ці роки навесні повені були настільки сильними, що Псел від Монастиря до міста Суми розливався на кілька кілометрів. У приміському селищі Забодух часто хати були затоплені, а жителі переселялися човнами в місто. Були випадки коли після спаду води, жителі, які повернулися, виявляли в хатах багато великих риб, особливо сомів. Загалом в ті роки Псел був річкою рибною.
У 1914-1915 роках курсували човни по маршруту Суми-Миропілля. Йшлося серед торговців про організацію пароплавства по цьому маршруту.
Своєрідна психологія миропільців позначилася на початку революційних років і громадянської війни. На стороні білих билися одиниці більш заможної частини населення. Стільки ж було і на боці червоних. Основна маса молоді була дезертирами “зеленими”. Майже до кінця громадянської війни багато ховалися по лісах і дотримувалися “середини”. Тільки вже в 20-х роках більшість перейшла на бік Радянської поповнило ряди Червоної армії.
Незважаючи на те, що основна маса миропільців була кустарі-ремісники, артілей, промислових кооперацій та інших масових об’єднань не було організовано. Нова економічна політика проведена радянською владою в 1924-1928 роках, багатьма в Миропіллі була сприйнята. Період колективізації більшістю був сприйнятий болісно. Внаслідок чого, багато з Миропілля виїхали і надійшли на підприємства. Населення стало зменшуватися, і після Другої Світової війни, Миропілля втратило значення районного центру.
В цей час Миропілля є звичайним селом Краснопільського району, Сумської області з населенням від 3 до 4 тис осіб.
Джерело

Фото з нашої подорожі: