Лемурійське озеро – дивовижне місце на півдні України. Знаходиться озеро біля села Григорівка Чаплинського району Херсонської області. Його ще називають Лемурійське море, Рожеве озеро.
Фактично Лемурійське озеро – це Західний Сиваш, відокремлений від Центрального Кугаранською дамбою. Площа озера близько 350 км ² .

Серед місцевого населення і, як наслідок, в мережі, бродить байка про походження цього чарівного озера.
З’явилося воно в далеких 60-х роках, завдяки потужному вибуху бомбардувальника, який на момент аварії ніс повний боєкомплект. Від вибуху утворилася яма. Так як місце катастрофи перебувало у Сиваша, з часом утворена воронка заповнилася водою. Ну а далі природа внесла свої поправки, за підсумками яких ми маємо справжнє українське мертве море нічим не гірше аналога, а люди стали помічати дивні речі, що відбуваються з ними після купання в рожевій солоній воді.

Це все дуже мило, але до реальності не має ніякого відношення. Навіть якщо не враховувати, що під час Другої Світової війни тут падало багато всього і різного…

Історія Сиваша і Лемурійського озера, зокрема, набагато цікавіша і триваліша:
У дуже давні часи (в кінці неогенового періоду) на місці Сиваша була низовина – Сиваська мульда з солонуватими озерами. Місцевість була порізана балками і ярами.
Під час Великого льодовикового періоду на даній території не було крижаного панцира, але вологість сильно підвищилася. Це призвело до збільшення і подальшого злиття озер. В результаті вийшла майже прісна велика водойма.
Після закінчення льодовикового періоду через підвищення температури, вода з майбутнього Сиваша стала випаровуватися швидше і концентрація солі, відповідно, зросла.
Так би він і висох зовсім, якби близько 7500 років тому не утворилася Босфорська протока² і води Середземного моря не заповнили Чорноморсько-Азовський басейн. Власне з цієї причини Сиваш має такі цікаві обриси – вода заповнила яри і балки.
Наступні 7500 років рівень Чорного і Азовського морів сильно змінювався і тим самим змінював рельєф прибережної суші. Крім того, земна кора в районі Сиваша повільно опускалася, що сприяло збільшенню затоки.
Приблизно 800 – 850 років тому, Арабатська стрілка зайняла своє сучасне становище і ізолювала практично повністю Сиваш від Азовського моря. Арабатська стрілка спочатку утворилася далеко від берега під впливом хвиль (як дюни в пустелі). Ті ж самі хвилі дотягли її повз Керченського півострова до сучасного стану. Підсумком стало швидке засолення Сиваша за відсутності великого надходження свіжої води.¹

Новітня історія озера²:

Видобуток мінеральних солей в Сиваші (особливо кухонної солі) проводився більш ніж 1000 років тому, про що свідчать залишки древніх соляних промислів в південній частині Сиваша. За даними соляного відомства Таврійської губернії, на початку ХХ ст. на соляних промислах Сивашу добувалося до 1,8 млн. пудів (28,8 млн. т) високоякісної кухонної солі, яка високо цінувалася на соляному ринку Європи, особливо в Скандинавських країнах.
Починаючи з 1875 року (коли була побудована залізниця, що з’єднала Крим з центром імперії і відкриті сотні сольових промислів) і аж до 1948 р інтенсивно проводилися наукові дослідження басейну Сиваша.

Активна господарська діяльність людини в 60-ті – 70-ті рр., а особливо – будівництво та експлуатація Північно-Кримського каналу, внесли істотні корективи в використання ресурсного потенціалу Сиваша.
З метою нарощування сольового потенціалу Сиваша Західна і Середня водойми були відокремлені від Східної земляними дамбами (Кугаранською – глухою та Біюк-Найманскою зі шлюзом в центральній частині), за допомогою яких в цих частинах регулюється гідрохімічний режим і запас ропи. Завдяки цим дамбам Західна водойма перетворена в ізольований басейн з регульованим гідрологічним і гідрохімічними режимами, а Середня або Центральна – в величезний випаровувальний басейн для отримання розсолів високої концентрації.
Розвиток хімічної промисловості в цьому регіоні призвело до необхідності перетворення Західної частини затоки Сиваш в ряд ізольованих технологічних водойм за допомогою будівництва штучних дамб. Західний Сиваш, який представляв раніше гігантську вітрову осушку (Кугаранська посуха), був перетворений в випарну водойму з більш-менш постійним рівнем.
На базі мінеральних багатств Сивашу побудовані заводи: Перекопський бромистий, Кримський двоокису титану з виготовленням фосфорних добрив і Кримський содовий.
Кримський содовий завод розташований в місті Красноперекопську, на північному березі озера Старе. Промислові стоки цього заводу скидаються в північній половині озера Червоне, відокремленій дамбою і перетвореної в накопичувач-випарник. Цей накопичувач заповнюється відходами, в тому числі ломом чорних і кольорових металів, пластмаси, побутового сміття, кераміки, дерева, скла, соди, гіпсу, вапняку та ін.
Перекопський бромистий завод розташований недалеко від содового заводу в Красноперекопську. Бромний завод випускає товарний бром і пов’язані з ним препарати, використовуючи в якість сировини ропу Сиваша. Промислові стоки завод скидає також в накопичувач в озеро Червоне і, частково, в озеро Старе.
Основна частина відходів скидається в кислотонакопичувач-випарник – затоки Сиваша між о-вами Пекло і Литовський, містить різні кислоти, тисячі тон двоокису титану, сотні тон марганцю, десятки тон хрому та цинку, інших металів.

Колір і мінеральний склад.

Концентрація солі у воді озера створює ідеальні умови для життя трьох видів простіших, які називаються галофіли (любителі солі, якщо дослівно): Водорості Dunaliella salina, бактерії Salinobacter ruber, простіші археї (Аrchaea). Такий ступінь солоності – необхідна для їх життя умова. Вироблення каротиноїдів (бета-каротину) нейтралізує вплив на ці мікроорганізми активних сонячних променів. Саме ці захисні механізми простіших і обумовлюють колір води – яскраво-рожевий, червоний і інші схожі відтінки.

Час побудови дамб і як наслідок, підвищення концентрації солі в Західній частині Сиваша (Лемурійського озера), приблизно збігається з вигадками місцевих жителів про зміну озера. Є велика ймовірність, що простіші, які заносяться перелітними птахами, саме в той період змогли розмножитися в озері через підвищення в ньому концентрації солі. А може бути, воно і до цього було рожевим. Найбільш ймовірними носіями виглядають рожеві фламінго, які зупиняються в своїх перельотах і навіть гніздяться на Сиваші і західному узбережжі Азовського моря, де теж є рожеве озеро. Основний їх раціон складають багаті на каротиноїди простіші водорості і всякі дрібні рачки, черви і молюски. Каротиноїди за основною версією надають фламінго той самий неповторний рожевий колір.

На даний момент мені не вдалося з’ясувати, коли ж озеро стало рожевим. Але я продовжу свої пошуки.

Безперечно, техногенна діяльність вже призвела до незворотних наслідків, практично знищила біоценоз басейну. Але, на думку багатьох екологів, можна досягти чудових результатів, якщо перевести хімічні виробництва на безвідходні технології і повільно і акуратно нейтралізувати накопичені відходи. Туристичний та рекреаційний потенціал Сиваського басейну величезний. Залишилося його реалізувати))

¹ Джерело 1.
² Е.Е.Совга, Е.С.Щурова – Морський гідрофізичний інститут НАН України, м Севастополь, “Ресурсний потенціал озера Сиваш та сучасний екологічний стан його акваторії”, 2013 р