Звідки взялася назва Меджибіж? Основна версія говорить про те, що тут в Південний Буг впадає його приплив – Бужок. Тобто “між Бугом і Бужком – між Бужками – МіжБож” – ну а враховуючи польку складову – Międzybuż – Меджибіж.

Меджибізький замок побудований на мисі, утвореному річками Південний Буг і Бужок. Через таку топографію в плані він має форму подовженого трикутника з потужними стінами і кутовими вежами, які значно виступають за лінію стін. Двір замку має довжину 130 м, найбільшу ширину (з західної сторони) – 85 м, його площа становить 0,75 га. Товщина стін – до 4 м, висота в вищих місцях – до 17 м.

Ранні укріплення

Перша згадка про Меджибіж відноситься до 1146 року. Тоді князь Ізяслав Мстиславич віддав його у спадок колишньому Володимир-Волинському князеві – Святославу Всеволодовичу. Вже через два роки Меджибіж став володінням сина засновника Москви князя Юрія Долгорукого Ростислава. Далі містечко переходить від одного князя іншому – через міжусобні війни. У 1227 році, коли Меджибіж входив до складу Володимиро-Галицького князівства, Данило Романович віддав його князю Ярославу Інгваревичу, князю Луцькому. У Галицько-Волинському літописі згадується князь Борис Межибізький, який у 1235 брав участь у змові галицьких бояр проти князя Данила Галицького. У 1254 (1258?) році галицький воєвода Діонісій Павлович взяв Меджибіж приступом. З того часу Меджибіж в літописі не згадується, бо у 1255 році разом з прилеглими селами його змітають з лиця землі. Татари на 100 років стають господарями цієї землі. У той час Меджибізька фортеця була цитаделлю, яку захищали земляні вали. Ядро цього форпосту виявили на глибині 11 метрів в результаті розкопок на замковому дворі. Тоді укріплення займало площу на схилі високого пагорба. Храм на території фортеці існував вже в ті часи.
Над місцем з’єднання Бужка і Бугу з’явилася вежа з воротами, від якої фортечні мури розходилися на північ і захід. Західне прясло, перед яким був викопаний глибокий рів, розділяло двір фортеці навпіл. На рогах фортечних мурів стояли круглі вежі, одна з них зберіглася донині у перебудованому вигляді.
Підступи до воріт захищав прямокутний барбакан. Його в’їзні ворота мали герсу (пристрій для підняття і опускання воріт) та воротниці, про що свідчать щілини шириною 28 см в кладці косяків. Якби ворог прорвався через першу перешкоду – герсу, внутрішній простір передукріплення захищали б з навколишніх дерев’яних галерей.
Схожу структуру мали Золоті ворота в Києві. Але там вони були прорізані в земляних валах, а в Меджибожі прясла фортечних стін кам’яні.

При Коріятовичах

Після перемоги литовського князя Ольгерда на Синіх Водах 1362 року, литовці відвоювали Поділля у татар, і Ольгерд передає Меджибіж своїм племінникам – братам Коріатовичам. Вони відновлюють і розширюють фортецю. Первісне її ядро увійшло в ансамбль як дитинець, де були ще й житлові та господарські будівлі, очевидно, дерев’яні.
У XIV столітті на пагорбі перед дитинцем звели церкву, яка нагадує романські храми Європи.
Як королівський замок у 1366 році його використовував Любарт з роду Гедиміновичів. А у 1385 році замок офіційно отримав звання королівського, як визнання його стратегічної важливості при обороні південно-східних кордонів імперії. У 1432 році Польська Корона відрізала під свою юрисдикцію Поділля разом з Меджибізьким замком, який залишився в коронному, тобто державному володінні. З 1434 року Меджибіж входить до складу Летичівського повіту. У ці роки Меджибіж належав Ганні Гербурт, прабабці польського короля Яна III Собеського.
На перехресті Кучманського і Чорного шляхів Меджибізька фортеця стала форпостом захисту навколишніх земель, часто руйнувалася і відновлювалася. У XV-XVI століттях знову зміцнюють північну сторону замку, яка виходила на дорогу. З’являються дві потужні вежі – п’ятикутна (Лицарська) та північно-східна кругла (Офіцерська) зі стінами чотириметрової товщини і бійницями. Лицарська вежа, винесена за лінію стін замку, використовувалася також як спостережний пункт. Це підтверджує і гравюра початку XIX століття, де видно сторожову альтанку на вежі.

Інтенсивність татарських нападів на початку і в середині XVI ст. була вкрай високою. У 1516 році татари пішли на Поділля і взяли Меджибізький замок в облогу. Однак будівництво нових укріплень зіграло свою роль – кам’янецький староста Лянцкоронський в двох сутичках розбив нападників.

У власності Сенявських

Микола Сенявський – староста галицький і коломийський, з 1539 – повний коронний гетьман, з 1553 – воєвода руський, з 1561 року – Великий коронний гетьман.
Брав участь у військових діях на південно-східних кордонах Великого князівства Литовського. Виграв 12 боїв. В помсту за татарські набіги сам організував кілька військових походів на Кримське ханство, зокрема на фортеці Очаків і Білгород-Дністровський. У 1552 році за підтримки Миколи Сенявського молдавський престол зайняв Олександр Лепушняну, що став ленником Польщі. Вважається що саме Микола Сенявський починаючи з 1540-го року зайнявся перебудовою, розширенням і зміцненням Меджибізького замку згідно останнім віянням фортифікаційної науки тих років, і в цілому замок набув вже нинішнього вигляду. Проте, своїм місцем проживання він обрав Бережанський замок, так само їм побудований. Там він і був похований.

Микола Сенявський капітально реконструює замок, влаштовує в ньому свою резиденцію з палацом, який прикрашає як зовні, так і зсередини. З тих часів збереглися білокам’яні портали та віконниці. Також була створена нова система укріплень, яка зберіглася до наших днів. До в’їзних воріт прилаштовується великий п’ятипелюстковий за планом бастіон. Барбакан нарощено великою прямокутною зі скошеними кутами вежею, яка піднімається над бастіоном. А найвищою спорудою замку була надбрамна кругла вежа, до якої прибудували четвертий і п’ятий яруси.
Ще один житловий поверх з’являється на східній стороні форпосту. Про те, що це саме житлові приміщення, свідчили й широкі вікна, і димоходи в кімнатах. Що цікаво: в камінах поруч з нішею для спалювання дров була ще одна – для їх сушки.
Саме під час перетворення фортеці на палац майстри, які займалися реконструкцією, вперше застосували цеглу – до того її в замку не використовували, хіба що для спорудження храму. Вже у XVI столітті подрібнену в борошно цеглу підмішували до вапняного розчину, який використовувався для кладки стін і у тонкому шарі штукатурки. Тому замок, який був зовні весь оштукатурений цим розчином, став злегка рожевого кольору.
Воїни Меджибізького гарнізону жили в двох кордегардіях, які були побудовані уздовж північної та східної фортечних стін у XVI столітті. В’їзна вежа була перенесена (щоб не заважати бастіону) з південно-східного кута фортеці на західну сторону стіни, на 5 м від п’ятикутної вежі. Там вона знаходиться і зараз.
У XVI столітті також з’явилися в південній куртині високо підняті над землею ворота, призначені для прийому вантажів, які доставлялися в замок по річці на човнах. Однак спеціальний пристрій, яким вантажі підіймалися, не зберігся. Зараз ці ворота замуровані.
Середньовічному оборонному спорудженню було все важче протистояти вогнепальной зброї, тому в середині XVII століття було вирішено всі нижні яруси фортеці забутувати землею і перетворити їх в потужний бастіон. Тоді і забутували землею перші яруси Лицарської та Офіцерської веж, східного та основного корпусів палацу, засипали барбакан і нижні яруси надбрамної вежі. В середині XVII століття розібрали західну оборонну стіну дитинця.
На новому рівні двору пізніше знову будують кордегардії (на місці стародавніх), стайні та корпус для коменданта фортеці (нині – адміністративний корпус). Побудовані у XVII столітті стайні (згодом їх назвали Каретним корпусом) мають цікаву структуру: вони перекриті зімкнутими склепіннями, що спираються на стіни і стовпи в центрі подовженого приміщення (реставровано у 1978 році).
В кінці XVII століття ззовні фортеці зводять потужні кам’яні контрфорси, що досягають третього поверху палацу. До цього спонукали тріщини від розпору склепінь і тиску забутування на стіни; дали тріщини і кам’яні склепіння палацу, тому у XVII-XVIII століттях їх замінили цегляними. Для захисту фортечних стін і палацу від гарматних ядер ззовні під ними створюють так звані талуси – земляні насипи заввишки 4-5 метрів.
Двір фортеці став просторішим, всі будівлі навколо нього утворили один ансамбль. Оскільки фортеця стоїть на пагорбі, то у верхній частині рівень денної поверхні двору підвищився на 3 метри, а в нижній – на 11 метрів. Відповідно, ворота у п’ятикутної башти піднялися на новий рівень, перед ними опинився міст через рів, викопаний ще в XV столітті.

У 1586 році Рафал Сенявський (у. 1592), який був кам’янецьким каштеляном, вибудував у дворі фортеці церкву в готичній манері. Коли Меджибіж відійшов туркам за Бучацьким миром 1672 року, в церкві була влаштована мечеть. Коли турки пішли, тут знову був костел. Пізніше, у XIX столітті, її перебудували в бароковому стилі. Готичні форми фронтону змінені на барокові. У 1831 році перебудована в православну церкву. Їй тоді повернули дещо зі знову модної тоді готики.

У 1593 році спадкоємець Миколи Сенявського Адам-Ієронім Сенявський (Adam Hieronim Sieniawski) (1576-1616) дав Меджибожу Магдебурзьке право. Грамота на самоврядування сповіщала про обов’язки міщанського стану. Вони повинні були зміцнювати місто, копати рови, утримувати в порядку оборонні укріплення і гарнізон. Кожен повинен був мати запас куль і пороху, і тримати зброю напоготові. На площі з’явилася з такої нагоди міська ратуша. До цього часу в Меджибожі збирається велика єврейська громада, дуже добре розвивається торгівля, містечко процвітало.
У 1615 і 1627 році Меджибіж ще раз відбив татарські набіги.
У 1632 році збудовано костел св. Трійці.

Під час польсько-турецьких війн замок займали козаки, поляки, османи. Причому, в одних руках він утримувався не більше одного року: в 1640 році фортеця стає притулком для Богдана Хмельницького та його козаків, які брали активну участь в українсько-польській війні. У період воєн 1648-1654 років під керівництвом Богдана Хмельницького фортеці дісталося. Якщо татари і турки не змогли завоювати фортецю, то на самому початку війни повстанські загони Максима Кривоноса захопили місто і козаки вирізали тут практично всіх католиків та євреїв. Максим Кривоніс в тому ж році помер від чуми, і за переказами був похований недалеко від Меджибожа. У 1649 році за Меджибожем відбувся жорстокий бій польського війська з козацькими полками Нечая, в результаті чого королівські війська відступили. Через рік близько 12 тисяч повстанців знову взяли штурмом місто, завдавши великої шкоди фортеці. У 1657 козаки втягнули у війну угорського князя Ракоци; він теж зі своїми загонами стояв деякий час під Меджибожем. У 1659 царський воєвода Шереметєв також осадив Меджибіж, але не брав його.

Петро Дорошенко у 1666 році зробив пропозицію турецькому султану під його протекторатом створити незалежну від Росії Україну. Тоді полякам вдалося відстояти Меджибіж від турецько-татарсько-козацької облоги. Після укладення перемир’я у 1671 році, коли Польща мала на 29 років віддати туркам Кам’янець-Подільський і частину земель на лівому березі Дністра, татарська орда хана Менглі II Гірея разом з козаками Дорошенко влітку 1672 року зайняла Меджибіж. Турки, які володіли замком, встигли побудувати на його території мечеть, а також розширили замок і оформили зовнішній вигляд замку в східному стилі.

В кінці XVII століття Меджибожем володів Микола-Ієронім Сенявський (Mikołaj Hieronim Sieniawski) (1645 – 15.12.1683), повний коронний гетьман.

У 17 років він одружився на представниці іншого древнього польського прізвища – Радзівіл, – Цецилії Марії (Cecylią Marią Radziwiłłówą). У них народився син – Адам-Микола і дві дочки – Іоанна (Joannа Sieniawska) і Теофіла (Teofila Sieniawska, 1677 – 1754). Іоанну видали заміж за Стефана Потоцького (Stefan Potocki) (у. 1726 р), а Теофілу – за Олександра-Яна Яблоновського (Aleksander Jan Jabłonowski).
Кар’єра Миколи-Ієроніма Сенявського складалася таким чином: спочатку – ротмістр (з 1663-го), потім вартовий великий коронний (з 1666-го), а в наступному році стає полковником і бере участь в битві в війську короля Яна III Собеського під Підгайцями. Ще через рік, у 1668 році – великий коронний хорунжий. У 1673 році він знову воював – трохи північніше Меджибожа, – біля Хотина, в битві польсько-литовського і османського військ. Він розбив турецький обоз з провіантом, обклав Меджибіж і взяв його, перебивши всіх татар. Після перемоги над турками він стає коронним надвірним маршалком, з 1676 – маршалок (спікер) Сейму. У 1679 році стає Львівським старостою, потім Радомським, Рогатинським і Піщанським старостою. У 1680- воєвода волинський. Ну і вінець кар’єри – 1682 рік – Повний Коронний Гетьман.
У 1682 році, разом з королем Яном III Собеським (Jan III Sobieski) він бере участь у відомій битві під Віднем, коли османське військо під проводом візира Кара-Мустафи (Merzifonlu Kara Mustafa Pasha) намагалося захопити Відень (на той момент – столицю Священної Римської Імперії німецької нації). Перемогло об’єднане австрійсько-німецько-польське військо, яким командував сюзерен Миколи-Ієроніма Сенявського, король Ян III Собеський.

Віденська перемога Яна III Собеського змінила ситуацію на польських кордонах. Рід Сенявських, який успадкував Меджибіж у 1684 році, повернувся в замок. У 1699 за Карловицькою угодою Меджибіж увійшов до складу Речі Посполитої.

У Миколи-Ієроніма був єдиний син – Адам-Микола (~ 1666 – 18.02.1726). Так вийшло, що Адам Миколай Сенявський (Adam Mikołaj Sieniawski) був останнім представником цього славної прізвища. Разом з батьком він брав участь у битві під Віднем у 1683-му році, дослужився до звання Великого Коронного Гетьмана. До цього, з 1692 року, він був Белзьким воєводою, потім досяг рівня свого батька – став Повним Коронним Гетьманом у 1702 році, а через чотири роки, у 1706 – став Великим. У 1710-му – каштеляном Кракова. У роки Північної війни Адам-Микола воював на боці Августа II Фредеріка, союзника Петра Великого. Знатність роду Сенявських дозволила Адаму-Миколі бути одним з ключових претендентів на польський трон, після того як Август-Фредерік відрікся від престолу у 1706 році. Адам-Микола Сенявський, програвши в боротьбі за польський трон Станіславу Лещинському, пізніше, у 1709 році, не дав військам останнього об’єднається зі шведською армією Карла XII. Згодом, коли Август II знову став Королем Польським – у 1709 році, він перейшов до нього в опозицію. За свій рахунок він посилав з дипломатичною місією в Росію Йосипа Таужа. З тих пір він так чи інакше був пов’язаний з Російською Імперією. Думка про польську корону не залишала Адама-Миколу, і він в цій справі сподівався на допомогу Петра. Тим часом його противники спочатку посадили його в тюрму, (суду вдалося уникнути), а потім обмежили його військову владу.

Дружиною Адама-Миколи була його однолітка, Єлизавета-Олена Любомирська (Elżbieta Helena Lubomirskа). Придворна дама королеви Марії Казиміри, жінки Яна III Собеського. Весілля відбулося у 1687 році. Дівчина була активна, брала участь у політичному житті. Однак спадкоємця чоловікові не подарувала. У 1726 році Адам-Микола помирає у Львові, в покоях Нижнього замку. Спадкоємицею величезних багатств і впливу Сенявських стає єдина дочка Адама і Єлизавети – Марія-Софія (Maria Zofia Czartoryska z Sieniawskich) (1699 – 21 травня 1777 року). Єлизавета влаштувала донці пишні хрестини – вона запросила політичних союзників свого чоловіка – на торжестві були Петро Великий, Август Сильний і князь Ракоци. Всі урочистості відбувалися у присутності 15 тисяч солдатів. Петро Перший став хрещеним татом Софії. Її першим чоловіком був Станіслав Денхофф (Stanisław Ernest Denhoff) – повний гетьман литовський. Однак він помер у 1728 році, всього через 4 роки після весілля. В її руках знаходилося безліч російських товарів і велика кількість резиденцій. У тому числі і Бережани – родовий палац Сенявських, ну і звичайно, Меджибіж. Тому Марія-Софія була однією з найпривабливіших партій в Речі Посполитій.

^{Марія-Софія Сенявська}

У 1731 році Софія стала дружиною князя Августа Олександра Чарторизького (August Aleksander Czartoryski). З цим шлюбом в історії Меджибожа починається період Чарторизьких (Чарторийських).

^{Князь Август-Олександр Чарторийський}

Чарторийський взявся за відновлення всього комплексу. У палаці були перекладені аттики XVI століття, видозмінені вікна і двері. Перебудували в барокових формах і церква.

Рід Чарторийських належить до Гедеміновичів – тобто тих, що пішли від Гедеміна, а конкретніше від його правнука. Чарторийські належать до гербу Погоні Литовської. Август-Олександр народився 6 жовтня 1697 в Варшаві, навчався у Франції, Німеччині і навіть потрапив на Мальту, де став кавалером Мальтійського Ордену. Потім він трохи повоював – наприклад в рядах австрійського війська під Белградом у 1717 році, і до 32 років вже був полковником національної гвардії і одночасно генерал-майором Коронних військ. У 1731 році він стає Воєводою Російським (була така посада при Польському престолі) і старостою ряду містечок в Польщі. 17 липня 1731 він одружився на спадкоємиці Сенявських Марії-Софії. Цього шлюбу він дуже домагався і саме цей шлюб, напевно, став запорукою не тільки багатства Чатрорийских, але і їх політичного впливу. Марія-Софія принесла йому 30 міст і 700 сіл посагу… Це дозволило йому, в період “безкрулів’я” у 1733 році, претендувати на трон, хоча він сам це заперечував і згодом підтримував Станіслава Лещинського, противника Росії, за що в наступному році російські війська взяли Меджибіж і 29 червня 1734 року Август-Олександр здався Королю Августу III. За це він навіть був нагороджений орденом. Після цього він зайнявся зміцненням економічної потужності сім’ї. Деякі збиткові маєтки зносилися під корінь, в інших місцях будувалися нові палаци, а в містах заводилися цілі нові види мануфактур – наприклад 300 саксонських ткачів заснували ткацьку промисловість Консковолі, яка успішно діяла в місті до Першої Світової. У політиці підтримував Францію, але шукав при цьому і союзу з Росією, в надії з її допомогою посадити на польський престол свого сина Адама. Він був в Петербурзі з 1762 по 1763 рік. Після цього візиту він ретельно приготував план коронації свого сина, але в Росії до влади прийшла Катерина Велика, а їй же треба було чимось віддячити красеня Станіслава Понятовського, який прикрашав їй суворі будні нелюбимої дружини при дивакуватом чоловіку Петрі Федоровичу – і Королем Польським став Станіслав Август Понятовський.

Старання Августа-Олександра не були даремними – він отримував щомісячну платню від Катерини в розмірі 54000 злотих… Однак це не вберегло його від розділу його маєтків при послідовному падінні його країни – при трьох розділах Польщі. Після цього він дивився в бік Австрії (Священної Римської Імперії, як вона тоді називалася), припускаючи посадити на польський трон австрійського ерцгерцога Максиміліана. Не вийшло.

У 1769-му році під Меджибожем двічі стояли війська головнокомандувача наступальної армією під керівництвом князя Голіцина, який діяв проти турків.

До того моменту, коли князі Чарторийські стали власниками Меджибізької фортеці, її оборонне значення було втрачено. Нові власники перебудували багато, додавши у вигляд елементи розкоші і вишуканості. У палаці змінили розміри вікон і дверей, перебудували каміни і печі. Були побудовані нові кам’яні корпуси для служб і челяді, перебудований замковий костел, фасад якого придбав модні тоді барокові форми.

У 1790-му році в Меджибожі квартирував генерал-майор Андрій-Тадей-Бонавентура Костюшко, що служив на той час в Малопольській дивізії. Через чотири роки він стане відомий всьому світу як Тадеуш Костюшко, борець за незалежність Польщі, в тому ж році він буде розбитий Суворовим під Варшавою, і в тому ж році ще раз побуває в Меджибожі, правда вже не по своїй волі, а з волі Катерини Великої, коли за її наказом його таємно переправлять з під Варшави в Санкт-Петербург, з зупинкою, в тому числі, в Меджибожі… Князь Адам Чарторийський у 1819 році заснував в Меджибожі повітову школу, яку розмістив в приміщеннях замку. Вона проіснувала до 1831 року.

Останнім власником Меджибожа був князь Адам-Юрій Чарторийський (14.01.1777-15.06.1861).

Його батьком міг бути зовсім не Адам-Казимир, а князь Микола Васильович Рєпнін, фактичний правитель Польщі при слухняному королі Станіславі Понятовському. Говорили, що у Ізабелли, матері Адама-Юрія і Рєпніна був роман. Як заведено було в його родині, для освіти Адам-Юрій (польською – Єжи) виїхав за кордон, в ту ж Німеччину і Францію, де навчалися і подорожували в юності його батько і дід. Пізніше, через Швейцарію і Голландію князь виїхав до Англії, де навчався в Единбурзі. До Польщі повернувся остаточно у 1791 році. Молодий, гарячий, князь Адам – Юрій, звичайно, приєднався до повстання Костюшка, але був заарештований австрійцями. Катерина II наказала конфіскувати численні маєтки Чарторийських, що знаходилися після поділів Польщі на російській території, але в ході переговорів вдалося обійтися без цього. Ціною угоди був переїзд Адама-Юрія і його молодшого брата Костянтина до Санкт-Петербургу і вступ їх на російську службу. Так і сталося у 1795-му році. Князь Адам став князем Адамом Адамовичем Чарторийським і був зарахований в кінну гвардію в чині камер-юнкера Найвищого Двору. В результаті внутрішньосімейного розділу, йому відійшов серед інших і Меджибіж, повернутий Катериною Чарторийським.
Молодий, добре освічений польський шляхтич привернув до себе увагу Цесаревича Олександра Павловича. Так само, як і Адам, Олександр захоплювався республіканськими ідеями, свободами і конституціями. Молоді люди стали однодумцями і навіть друзями. Дружбу зміцнила і немилість наступника Великої Катерини – Імператора Павла, який видалив Адама зі столиці послом до Сардинського Королівства. У 1801 році князь Адам Адамович Чарторийський повертається до Північної Пальміри і стає членом негласного Комітету, а у 1802 році – товаришем Міністра Закордонних справ. Князь Адам Адамович припускав, що, служачи Росії він зможе допомогти і своєму народові. У 1803 він стає Попечителем Віленського навчального округу, куди входило вісім західних губерній Російської Імперії і де Чарторийський зумів себе проявити. У 1804-му він вже Міністр Закордонних справ. Дружба дружбою, але це не завадило Адаму закохатися в жінку Олександра Єлизавету Олексіївну і можливо стати батьком її дочки. Охолодження між двома молодими людьми відбулося не тільки з цієї причини, а й через пристрасного бажання Адама битися з Наполеоном під Аустерліцем. “Сонце Аустерліца” проте зійшло для іншого персонажа історії і охолодило кілька відносини Олександра і Адама. Відбулася його відставка з поста Міністра у 1806 році. Але він ще до 10-го року залишався жити у Петербурзі і зберігав добрі стосунки із Олександром. З 1810-го він присвятив себе Віленському навчальному округу. Все зіпсував великий 1812-й рік … Наполеон обіцяв наївним полякам відродження Польщі, але дружба, яка зберіглася з Олександром привела до великого духовного випробування для Адама Чарторийського. Проте саме Адам був незабаром автором створення Королівства Польського під скіпетром Олександра Першого та став Сенатором Польського Сейму і членом Адміністративної ради.
У 1812 році князь Адам Чарторийський будує в Меджибізькому костелі нову кам’яну дзвіницю, а у 1814 році дарує свій Меджибізький палац для влаштування в ньому повітової школи.
У період приблизно з 1812 по 1822 роки активно розпродає свої маєтки, але Меджибожа це не торкнулося.
У 1820-х рр Адам Чарторийський наказав своєму керуючому Пухальському розібрати руїни замку князя Ракоци, що знаходилися приблизно в двох верстах нижче за течією. Відомо, що там на той момент зберігалися дві вежі і стіни.
У 1823 він був змушений подати у відставку з поста Попечителя Віленського навчального округу в зв’язку зі справою філоматів-філаретів. Він зберіг дружбу Імператора Олександра до самої смерті останнього у 1824 році. І після вступу на престол молодшого брата Олександра, Миколи I, він не робив нічого антиросійського до 1830-го року.

Під владою Російської імперії

У 1830 році почалося польське повстання. Спочатку князь Адам Чарторийський був проти нього, але потім він змінив свою думку і очолив уряд повстанців. Він повернувся проти Росії, мріючи про інтервенцію Франції та Англії, з розрахунком, що в підсумку це призведе до незалежності Польщі. Коли російсько-турецький конфлікт вилився в Кримську війну, князь Адам сформував польські військові з’єднання для боротьби з Росією під турецьким прапором. Не дивлячись на всю антиросійську діяльність, ще у 1834 році 3 тисячі польських емігрантів підписали акт, де князь Адам-Єжи Чарторийський був оголошений їх ворогом.
Після підписання Паризького миру, який закінчив Кримську війну, князь Адам Чарторийський відійшов від політичної діяльності. Він помер у 1861 році під Парижем. На той час він уже 30 років не був власником Меджибожа.

З середини XIX століття замок став центром військового постою російських воїнів. У ті часи в ньому містилися різні військові установи. Тоді ж костел був переосвящений у православну церкву.

У 1848 році замок переданий військовому відомству. Про військові частині в ньому опікувалася особисто російська імператриця. На підтримку ансамблю тоді було витрачено значні кошти. Всі споруди перебудовано в поширеному в той час романтичному стилі, а їхнє архітектурне оздоблення отримало псевдоготичні форми. Віконні і дверні отвори розтесали, кам’яне ренесансне облицювання замінили штукатурними профілями, які оточували стрільчасті завершення вікон і дверей. Корпуси, вежі і кріпосні стіни увінчали декоративними зубчастими парапетами. Північно-східну круглу вежу надбудували в формі восьмикутника зі стрілчастими дверними і віконними прорізами – до розміру, пристосованого для офіцерського зібрання (саме тоді вежу назвали офіцерською). У залі поставили каміни, а зовні, над нижнім ярусами XV століття, засипаними землею, створили терасу і захистили її чавунною огорожею. Так само обгородили терасу над південно-східним бастіоном, куди виходили двері з великої банкетної зали, яку перетворили на масивну вежу над колишнім барбаканом. Стіни всіх будівель і фортечні стіни покрили вапняною штукатуркою білого кольору. Звідси походить романтична назва замку, поширена у XIX столітті – «Білий лебідь».

Ось як у 1860 році описав Матеуш Гріголевський життя в Меджибожі: “Селяни утримувались у військовій дисципліні; у певній порі відбувався огляд, а якщо щось було не по формі, сипалися батоги направо і наліво. Двір, світлиця, комора, сад – все має бути за формою, за будь-який особистий непорядок притягували до відповідальності, як ніби це порушувало громадський порядок; нечесана дитина викликала арешт батьків”.

Початок XX століття

З початком Української революції 1917 року українська влада ініціювала українізацію частини колишньої російської імператорської армії, яка виявилася на той момент на Волині та Поділлі, в чому знайшла підтримку тодішнього Головнокомандувача генерала Корнілова. 18 липня того ж року наказ про українізацію отримав командувач 34-го корпусу, що складався з двох піхотних дивізій, генерал Павло Скоропадський. Незабаром війська перекинули в тил, в район Меджибожа, де і відбулася реорганізація. Скоропадський зі штабом розташувався в замку, частини – в самому Меджибожі і в таборі поблизу містечка. Через два місяці корпус закінчив реорганізацію і став «Першим Українським Корпусом».

Радянські часи

У 1929 році закрили костел, який обслуговував польське населення відразу трьох районів. У самій базиліці перебувало безліч творів мистецтва, причому не тільки культового призначення, але і прекрасної роботи вишивки, одяг.

На початку 1930-х років в замку квартирували різноманітні військові підрозділи. Пізніше в ньому розмістили маслозавод, і це завдало пам’ятнику великої шкоди. Незадовго до Другої світової війни замок перетворили у в’язницю. Німці зайняли Меджибіж 8 липня 1941 року, але за весь період окупації (звільнений радянською армією в березні 1944 року) не заподіяли йому ніяких пошкоджень. Найбільші втрати замок зазнав через місцеву владу, яка дозволила місцевим жителям розбирати фортецю на будівельний матеріал для зведення сільради, окремих садиб тощо. Святоуспенська церква була розібрана у 1959 році на цеглу. Будівельний матеріал використовували для дорожнього покриття і будівництва зооферми. У 1967 році почалося дослідження місцевих пам’яток «Укрпроектреставрацією», для підготовки до реставрації. У наступні десятиліття приймалися протиаварійні заходи на небезпечних ділянках, були укріплені мури. Досліджено і частково реставровано церкву, п’ятикутна вежа, східний, каретний, адміністративний корпуси. Дослідницькі та реставраційні роботи у фортеці тривають і зараз.

Теперішній час

У 2001 році замок отримав статус Державного історико-культурного заповідника.

Зараз в пристінних корпусах замку розташовані музейні експозиції: історична, етнографічна, Музей пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. на Поділлі, а також виставкові зали.

З 2004 майже щороку в замку проходять різноманітні історичні фестивалі. У фестивальні дні замок переповнений туристами, лицарями, лучниками, принцесами та міфічними героями. Реконструктори історичних подій з усієї України приїжджають сюди, щоб взяти участь в боях, стрілецьких турнірах, конкурсах костюмів та менестрелів (середньовічних співців і музикантів).

При відсутності державного фінансування реставраційних робіт 23 грудня 2014 p. стався обвал західної стіни головного корпусу палацового комплексу.

Станом на 2019 рік (з 2017 р) проводяться масштабні реставраційні роботи, в зв’язку з надходженням коштів до фортеці.

Крім усього іншого, Меджибіж вважають батьківщиною хасидизму. Сюди масово з’їжджаються хасиди, щоб припасти до могили його засновника Баал Шем Това, який зараз покоїться на іудейському цвинтарі.

Євреї стали селитися в Меджибожі у кінці 15 ст. – початку 16 ст. У 1509 році король Сигізмунд I Старий призначив Меджібожського єврея Лібермана збирачем королівських податків, звільнивши його від підсудності будь-якої влади, крім королівської. В цей час в Меджибожі утворилася єврейська громада, було створено єврейський цвинтар.
Перша згадка про єврейську громаду відноситься до 1511 року, коли було видано царську постанову, яка надавала громаді податкові пільги. У 1566 король Сигізмунд II Август підтвердив привілеї євреїв, звільнивши їх від податків і мит. У 1570 р євреям Меджибожа належало 70 будинків в центрі міста.
До початку 17 ст. єврейська громада Меджибожа була однією з найбільших на Поділлі. Німецькі війська захопили Меджибіж 7 липня 1941 р.. Восени 1941 р. було створено гетто, оточене високим парканом з колючим дротом. Скупченість в гетто, важкі роботи, побиття, майже повне припинення постачання євреїв продовольством сприяли масовій смертності серед єврейського населення від голоду та тифу. 22 вересня 1942 року більшість мешканців гетто були розстріляні в ярах біля берега Бугу. Лише кілька євреїв Меджибожа були врятовані українськими селянами з навколишніх сіл. Після закінчення війни близько двох десятків єврейських сімей повернулися в Меджибіж. У 1967 р на місці розстрілу було поставлено пам’ятник.

Ісраель бен Елі’езер (1698-1760), більше відомий як Баал Шем Тов (дослівно: Володар доброго імені, скорочено Бешт) народився в селі Окопи Борщівського району Тернопільської області у 1698 р за одними джерелами, за іншими – у 1700, в бідній родині. Він рано залишився сиротою. Навчався в хедері. В юності перепробував різні «чорні» роботи. У 12 років став учнем Меламеда, а потім сторожем у синагозі; в 18 років одружився, незабаром овдовів і став мандрувати по єврейських містечках Східної Галичини. У своєму колі він став відомий як цілитель, який лікував хворих за допомогою магічних заклинань та амулетів.
У Язлівці (недалеко від Бучача) допомагав навчати дітей в хедері, пізніше був шохетом в різних містечках і селах. Через два роки одружився вдруге, а через якийсь час усамітнився в Карпатських горах, де провів кілька років, заробляючи на життя важкою фізичною працею (згодом прихильники Ісраеля бен Елі’езера розглядали цей період усамітнення і містичного споглядання як підготовку до майбутньої діяльності).
Близько 1730 р Ісраель бен Елі’езер оселився в Тлусті (нині Товсте, Тернопільська область), де через приблизно шість років уславився ба’ал-шемом і чудотворцем. На початку 1740-х рр. Ісраель бен Елі’езер переїхав в Меджибіж, який став центром його діяльності. У Ісраеля бен Елі’езера були син Цві (Хершелє), відомості про нього не збереглися і дочка Одл, сини якої Моше Хаїм Ефраїм з Судилкова (близько 1740-1800 рр.) та Барух з Меджибожа і онук Нахман з Брацлава відомі як хасидські цадики.
У 40-х роках XVIII ст. біля Ісраеля бен Елі’езера зібралася група учнів, відома під назвою «Свята громада», яка прийняла його шлях служіння Богу. Баал Шем Тов не був у той час вченим в прямому сенсі цього слова. Він не залишив авторської літературної спадщини. Але, якщо вірити легендам, це була особистість значна і обдарована. Відомі вчені-талмудисти приєднувалися до нього або повністю підкорялися йому, за що їх жорстоко переслідували. Учні розповідали про властиве йому релігійне натхнення і чарівність, надприродні здібності і ясновидіння. Р. Дов Бер передавав, що вчителю являвся пророк Ілія.
З архіву Чарторийських відомо, що Бешт жив безкоштовно в будинку біля синагоги, і що багатьох з його послідовників утримувала громада. Ще до свого прибуття в Меджибіж, Бешт був відомий як цілитель і знавець таємниць кабали, що і спонукало громаду надати йому безкоштовне житло і звільнити від податків. Протягом всього його перебування в Меджибожі, до Бешту ставилися з великою повагою і навіть трепетом. Тут він заснував хасидський рух – особливу гілку іудаїзму, що проповідують особисте осягнення Бога. Незважаючи на невдоволення ортодоксальних рабинів, вчення цадика Бешта набуло величезної популярності, і зараз він вважається одним з найбільших духовних авторитетів єврейського народу

Безліч паломників приїздить сюди, щоб написати записку з побажаннями щастя і всіх благ собі і своїй родині.

Джерело 1, джерело 2, джерело 3, джерело 4.